Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 36

Вранці Володя вийшов на вулицю.

Понад усе на світі в будь-яких справах він не терпів неясності. Тому всі неприємні питання намагався вирішувати якомога швидше. Жити так було спокійніше й простіше.

Зараз його непокоїла думка про тутешніх хлопців. Витися в ними з усіма він не міг. А жити тут цілий місяць і ховатися також не можна. Нерозумно це. А найгірше те, що це нерозумно й смішно. Через кілька днів усі хлопці й дівчата зі сміхом розповідатимуть, що в будинку Вєткіних живе новий хлопець, якого слід зловити й відлупцювати. Багато хто навіть не поцікавиться, навіщо це потрібно.

Може, і не зловлять, та від глузувань все одно не сховаєшся, а вони страшніші за кулаки…

Володя йшов серединою вулиці, пильно поглядаючи по сторонах. Він ступав неквапно й твердо, як людина, впевнена у своїй безпеці.

Але вулиця була порожня.

Лише на наступному кварталі він побачив першого місцевого жителя. Житель цей, років п'яти чи шести, у довгих, розтріпаних внизу штанах і голий до пояса, сидів на верхній колоді золотистого нового зрубу. Він був заглиблений у думки.

— Гей! — гукнув Володя. — Ти там що робиш?

— Сиджу, — була відповідь.

— Високо там у тебе?

— Угу.

— А дім, де Перевозчиков живе, тобі звідти видно?

— Його звідки хочеш видно, — повідомив місцевий житель. — Онде він, їхній будинок, з відром на трубі.

— Ясно, — Володя попрямував до будинку з відром на трубі.

— Битися будете? — пожвавився малюк. Певно, він був у курсі справи.

— Там побачимо, — озвався Володя.

— Я звідси дивитимусь, — мовив хлопчина.

Володя рушив уздовж низького, збитого з березових жердин паркану й несподівано побачив на подвір'ї Юрка. Той витягував з сарайчика рогатого дерев'яного козла, на якому пиляють дрова. Юрко тягнув його за «роги», і козел упирався неструганими ногами, мов живий впертий козел.

Володя узявся за березову жердину й перемахнув через огорожу. Юрко воював зі зловредним дерев'яним звіром і нічого не помітив. Володя зупинився у нього за спиною.

— Привіт, — сказав він.

Юрко обернувся, повільно випростуючись і опускаючи руки. Він заусміхався розгублено й навіть винувато.

— Здоров… — нарешті відповів він. — Ти як не… не через хвіртку.

— Та ось так. Через паркан, — не відповідаючи на посмішку, пояснив Володя. — Поговорити треба. Час є?

— Так… є…

— Ну ось… Тоді слухай, — почав Володя, старанно добираючи слова. — Я тут житиму цілий місяць. Битися з вами мені нецікаво. Вас багато… Я не боюся, але вийде погано: ви мене щоразу розмальовуватимете так, що будь здоров. Приїду я ось такий розмальований додому… Ну що я нашим хлопцям скажу? Вони ж не повірять, що тут усі на одного нападають, бо вони досі про таке свинство не чули. Одне слово, якщо хочете, давайте один на один. По черзі.

Під час цієї промови Юрко ніяково кліпав очима й увесь час хотів щось сказати. А коли Володя закінчив, він знову розтягнув у посмішці товсті губи й змахнув рукою.

— Та облиш ти… Ми ж просто так. Ми спершу не тебе, а Надьку бити хотіли, а вона рознюнялася. Каже, мені від приїжджого Володі й так дісталося, а тут ще ви. Каже, заступилися б краще… Ми й пішли заступатися. Її ми завжди відлупцювати встигнемо.