Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 28

Прийшов батько, і все повторилося при ньому. На закінчення мати спробувала заплакати. Володя тримався.

— Може, поясниш, що це за фокуси? — запитав батько.

— Поясню, — сказав Володя. — Пояснити — це будь ласка. За що я повинен мучитися майже цілий місяць? У їдальню — строєм, із їдальні — строєм, купатися раз на день по п'ять хвилин, та й то не завжди. Зате спати по дві години в день — обов'язково! За зміну це сорок вісім годин. Це дві повні доби, убитих наповал! За що? А намети тільки на малюнках! Знущання…

— На його думку, режим — це знущання, — сухо сказала мати і одвернулася. Весь вигляд її промовляв: «Подивіться, кого ми виростили».

Володя поборов у собі совість, що ворухнулася, і нахабно запитав:

— Навмисно хочете, щоб я мучився.

Мати суворо випросталася і вийшла з кімнати. Батько нерішуче запитав:

— Може, тобі вуха нам'яти?

— Будь ласка, — байдуже відгукнувся Володя. — Це не допоможе.

— Чого ж ти хочеш?

Володя промовчав. У нього була ясна мета.

— Ти ж знаєш, що з матір'ю у Кисловодськ не можна, там санаторій для дорослих. Удома самому — також не життя.

Володя це знав.

— А чи не хочеш ти зі мною на розкопки?

Саме цього Володя і хотів. Понад усе на світі. Але вголос це висловити не наважився і невизначено стенув плечима.

— Володьку, не можна, — тихо сказав батько. — Не дозволять. Торік в одного співробітника дочка заблукала в піскар, і тепер не дозволяють дітей брати. Спеціальний наказ по інституту. Хіба б я не взяв тебе?

Відчуваючи зрадницьку сльозу, Володя пошепки попросив:

— Ти скажи, що мені ні з ким залишитися.

— Тоді мене не пошлють. Це був тупик.

Тупик, бо Володя вже повірив, що в табір йому справді дуже не хочеться.

— Ну, аллах з ним, з табором, — вирішив батько. — Давай так. Ти поїдеш у Білий Ключ.

У Білому Ключі жив дядько Юра, батьків товариш. Він завідував там школою. Володя це добре знав. Це був сутулий, Дуже високий чоловік, схожий на радгоспного механіка чи бригадира-будівельника й анітрохи не схожий на директора школи. Інколи він приїжджав до міста на різні семінари й наради, і вечорами Володя і він з мовчазною завзятістю грали в Шашки. Стукіт був такий, ніби йшла гра в доміно. Програвши Чергову партію, дядько Юра потягувався і казав:

— Сильний… Ти, Володю, приїжджай до нас у гості. З Надією познайомишся. Вона, брат, тобі не програє, — і знову схилявся над дошкою. — Ану давай…

Знайомство з невідомою Надією не здавалося Володі привабливим, але зараз виходу не було.

Матері довели, що Володя не маленький і до Білого Ключа доїде сам.

Він справді доїхав благополучно, дав зі станції додому телеграму, швидко відшукав будинок дядька Юри, був зустрінутий, нагодований обідом і — занудьгував.

Дядько Юра, зайнятий ремонтом школи, зник із дому. Надії також не було. Її бабуся, невеличка, старенька, сувора на вигляд, погуркувала в кухні сковорідками.

Володя сидів у незнайомій кімнаті, відчуваючи незручність від свого неробства і через те, що він, здається, зайвий у цьому домі. З гірким сумом згадав про відхилену табірну путівку.