Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 27
Владислав Крапивін
Володя мало не заплакав від утоми і досади. «А щоб він провалився, цей зброєносець!» Довелося плентатися до вогнища, що вже згасало.
Кашка спав біля березового пенька. Спав, мов на ліжку і підклав під щоку долоні, підтягнув до живота перемазані попелом коліна і, певно, бачив уві сні щось хороше, бо посміхався.
Над Кашкою стояла Рая. Побачивши Володю, сказала жалібно й співуче:
— Забули бідолашного зброєносця. Кинули маленького.
У Володі виникло бажання сваритися. При Райці доводилося бути стриманим і сильним.
— Я думав, він давно в наметі, — пояснив Володя і торкнув Кашку за плече: — Вставай.
— Дощик буде… — пробурмотів Кашка й посміхнувся уві сні ще ширше.
Рая тихенько засміялася.
— Дощик, — сказав Володя крізь зуби. — Ану, вставай! — Він трусонув зброєносця дужче.
— М-м… — відповів Кашка й випрямив одну ногу.
— Безнадійна справа, — втрутилася Рая. — Нести доведеться.
— Доведеться…
Кашка виявився легенький. Володя ніс його на руках, наче оберемок сухих дров. Кащине волосся м'яко лоскотало йому плече, а ноги теліпалися і били п'ятками по стегну.
— На добраніч, — сказала услід Рая.
— Угу… — відгукнувся Володя.
У наметі він не дуже акуратно кинув зброєносця на постіль і стягнув з нього сандалії. Потім подивився на Кащині штани. Вони були вимазані сажею і землею. А нові простирадла біліли, мов незайманий сніг. Володя чортихнувся і почав витрушувати зброєносця із штанів.
Коричнева лялечка випала з Кащиної кишеньки. Це був дерев'яний альпініст.
— Ти диви… — здивувався Володя.
Маленький мандрівник дивився на нього з-під козирка крихітного кашкета. Але ж Володя нічого не знав.
Він потримав Альпініста на долоні, акуратно поклав його знову у кишеню і заходився біля сонного зброєносця.
А коли Кашку нарешті вклав у постіль, то відчув, що спати вже не хочеться. І раптом йому стало смішно. По-справжньому смішно. «Лицар Фіолетових Стріл, — сказав він собі. — Лицар Пелюшок і Сосок. Ну й ускочив же ти, лицарю…»
Володя ліг на ковдру і вимкнув ліхтарик. «Провалю завтра всю стрільбу», — подумав він, проте особливого занепокоєння не відчував.
У наметі дзвенів самотній комар. У вузькій щілині входу синіло нічне небо. Потім туди протиснувся місяць і зачепився за край парусини загостреним ріжком. На галявині хтось підкинув на вуглини сухе гілля, і в наметі застрибали руді відблиски.
І цей комариний дзвін, і цей місяць, і відблиски вогню, і легкий запах диму відволікли Володю од думок про стріли, про Кашку, про турнір. Бо він згадав торішнє літо. Згадав Білий Ключ. Вогнища над озерами. Відображення місяця у чорній воді. Бабок із шестикутними очима. Образи й радості минулих канікул.
Торік, закінчивши п'ятий клас, Володя влаштував удома бунт. Коли мати показала путівку з товстощоким банькатим сурмачем і наметами на малюнку, Володя заклав руки у кишені, поглянув у вікно й чітко промовив:
— Не поїду.
Він вистояв під першою хвилею докорів, погроз і вмовлянь. Коли мати зробила перепочинок, він повторив:
— Не хочу.
— Безсовісний, — сказала мати. — Егоїст. Я з такими труднощами… Ось зачекай, прийде батько.