Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 79
Владислав Крапивін
Був такий фільм. Не кольоровий, не широкоекранний, але все одно хороший.
— Ану, допоможи, — наказав я.
Вона слухняно поклала мені в портфель обладунки.
— Ходімо, — сказав я. — Нічого тобі тут самій робити. Славко, певно, по всіх вулицях шукає.
Я знав, як Диркнаб нервував, коли Манярка зникала.
— Не піду, — насупилася вона. — Я з ним посварилася.
— Ну подумаєш — посварилася. А зараз помиришся.
— Нехай він перший мириться.
— А як же він буде миритися, коли тебе немає?! Ходімо!
— Не піду.
— Ну, що ти тут робитимеш, га?
— Я рибу ловлю.
І тут я побачив на березі здоровенну палку з прив'язаною ниткою. На кінці нитки була розстібнута шпилька, а на вістрі шпильки сиділа дохла зелена муха.
От потіха!
— Цією вудкою ловиш?
— Угу.
— Нічого ти нею не зловиш. Та тут і риби немає.
— Южко казав, що є маленька.
— Нічого тут немає. Гайда!
Вона обернулася спиною. От вредна! Довелося вдатися до хитрощів:
— Якщо підеш, я тобі справжню вудку зроблю.
Вона обернулася:
— А ти не брешеш?
— Манярка! — суворо сказав я.
Вона подумала. Потім очі її зупинилися на моїй пряжці.
— А даси ремінь поносити?
— Ти ж не хлопчик!
— А дівчата теж бувають моряки.
Що з нею вдієш?
— Тільки не замахлюй, віддай потім.
Вона швидко заштовхала плаття в трусики і підперезалася. Але ремінь спадав. Довелося мені пересунути пряжку.
Начепивши ремінь, Манярка помилувалася пряжкою, закинула на плече свою вудку (не знімаючи мухи з шпильки) і пішла попереду мене.
У дворі я сдав її Диркнабові, який і справді вже тривожився.
— Відлупцюю, — жалібно сказав він. — Ану, дай сюди ремінь.
Але Манярка пострибала геть як коза.
Під вечір Диркнаб викликав мене на ганок. Манярка стояла з ним поряд.
— Ти їй обіцяв вудку зробити?
— Ну то й що? — сказав я. — Вона ніяк додому не йшла.
— Ось бачили! — сердито сказав Диркнаб. — А тепер вона від мене не одлипає: чому ти вудку не робиш?
— Вона чия сестра? — напосівся я. — Моя? Вона твоя сестра. Ти й роби!
Диркнаб теж розізлився:
— А вона не хоче! Зрозуміло? Хоче, щоб ти!
Диви які фокуси?
— Ти її запитай, чи не хоче вона по шиї.
Манярка мовчки дивилася на мене й слухала. Серйозна така. Коли я сказав про шию, вона повернулася і пішла геть. Потім зупинилася. Обернулася, не дивлячись на мене. Зняла мій ремінь, поклала на ґанок і знову пішла від нас.
Що тут вдієш? Не можна ж, щоб людина ось так йшла.
— Зачекай-но, ти, — сказав я.
Довелося шукати підходящу лозину для вудлища. Знайшов. Але потрібну нитку відшукати не зміг і зробив ліску з шпагату.
— Навіщо така товста? — незадоволено запитала Манярка.
— А якщо велика щука попадеться?
— Тоді гачок теж великий треба.
— Гачок — завтра. Дріт знайду і зроблю.
— Гаразд, — поблажливо сказала вона й побігла, озираючись.
Пізно ввечері, коли я, набігавшись, уже збирався спати, мати повідомила:
— Там тебе панночка питає.
— Хто? Майка, чи що?
— Не Майка. Маня.
— Маня?.. Ах, Манярка! Ну що їй знову треба?
Вона стояла біля ґанку з моєю «вудкою».
— Маняра! Ти чому не спиш? Ой, Славко намилить тобі шию!
— Не намилить, — відмахнулася вона. І, ставши навшпиньки, зашепотіла мені у вухо: —Владику, а можна, щоб не була не вудка, а батіг? Адже все одно гачка немає, а тільки палка з мотузкою. Можна?