Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 78

Ах, так? Я плавно витяг з-за пояса меч. Ш-шех! — свиснуло лезо, і кущ бур'яну, постоявши секунду, м'яко ліг мені під ноги.

Р-раз, р-раз! Я старався рубати загостреним кінчиком клинка. Зрізані під корінь вороги падали без шуму й тріску.

Але раптом — трах! — меч пружно підскочив і мало не вирвався з долоні. Ця жилава й тверда стеблина реп'яха виявилася клинку не по зубах.

Ну, тримайся! Я серединою меча кілька разів ударив ворожого генерала. Він стояв. Я розізлився. Тут уже не до страхів, не до чаклуна. Я завдавав противникові таких ударів, що він звалився нарешті з шумом, схожим на зітхання.

Я відкинув забрало й витер мокре обличчя. Було жарко, сонце встигло нагріти мої обладунки. Черибузо не подавав ознак життя. Як і досі, тонко співала у вухах тиша. Але ось у цей спів проник інший звук. Він був неголосний і басовитий. Він був грізний. У мене в одну мить натягнулися всі жилки.

Я навчився вже багато чого не боятися. Міг уночі залізти горище, стрибнути в кропиву, відлупцювати Толика, читати повість Гоголя «Вій» при каганці і сказати здоровенному Петькові Бриндіну, на прізвисько Зер-Гут, що він драна сколопендра. Але кудлатих джмелів і злих кусючих ос я боявся більше від вогню.

Гудіння наростало. Я замотав головою. Величезний, мало не з волоський горіх, джміль неквапно кружляв довкола. Я одразу ж уявив собі, як він забереться мені під обладунки і буде дзижчати і битися там…

Черибузо, мабуть, з єхидною посмішкою спостерігав з печери, як лицар у сяючих обладунках, подзвонюючи і гуркочучи, летить униз, не розбираючи дороги.

Я відхекався біля струмка на лужку, оточеному дрібним вільшаником.

— У, т-тварюка… — сказав я на адресу джмеля, щоб не так було соромно за свій відступ.

— Що кажеш?

Я аж підскочив.

За кущем, біля самого струмка, п'ятками у воді сиділа Манярка.

— Що кажеш? — повторила вона, і на обличчі у неї відбилася надзвичайна цікавість. Впізнала.

— Нічого, — буркнув я. — Ти що тут робиш? От Славко довідається, де ти вештаєшся, він тобі покаже.

— Ні-і, — неуважно відповіла вона. — Не покаже. Він мене не б'є.

— Даремно, — суворо сказав я. Понад усе я боявся, що Манярка здогадається про мою ганебну втечу. Але як вона могла здогадатися?

Я спересердя почав смикати тасьомки і зривати гачки обладунків. Якщо людина злякалася, вона завжди потім злиться. Манярка спостерігала за мною не рухаючись.

Було в ній щось пташине. Очі — як чорні ґудзики, шия тонка, ніби у пташеняти. І навіть гострі лопатки під платтям були схожі на невирослі крильця.

Не подобалося мені, як вона сидить і дивиться: розплеще тепер усім про моє спорядження. А тут іще гачок наплічника намертво вчепився у сорочку. Я смикав, смикав…

— Давай відчеплю, — сказала Манярка. Але не рушила, поки я не відповів:

— Ну відчепи… Чого сидиш?

Вона підвелася, підійшла ззаду і діловито почала дихати мені в шию. Відчепила. Потім сіла навпочіпки над моїм спорядженням.

— Це раніше солдати носили такі залізяки… Ти сам робив?

— А хто? Пушкін, чи що?

— Я знаю, — сказала вона. — Пушкін — це письменник. Він кіно про царя Салтана написав.