Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 81

Владислав Крапивін

— А якщо ми покличемо?

— А їх не кличуть. Їх просто треба чекати. Вони самі знають, коли їх чекають.

— А зараз?

— Що «зараз»?

— Знають?

— А хто їх зараз чекає?

— Я чекаю, — твердо сказала Манярка і підтягнула коліна до підборіддя. Всім своїм виглядом вона показувала, що чекатиме хоч до ранку.

Я забурмотів, що, власне, зараз не час, що коні можуть бути на канікулах, але взагалі вони приходять не так уже й часто. Зовсім вони не зобов'язані приходити щовечора…

— Ну давай почекаємо трішечки…

Довелося погодитись. Ми почекали трішечки. Потім іще. Потім ще трішечки. Потім на ґанку з'явилася мати й почала кликати мене.

— Не прийшли, — сказав я. І, щоб заспокоїти Малярку, додав: — Може, завтра…

Наступного вечора, в той же час, прийшов сердитий Диркнаб:

— Йди розбирайся там з нею.

— З ким?

— «З ким, з ким»! З Маняркою! Сидить на корчі і йти не хоче. Спати час, а вона не йде. Я кажу: «Чого сидиш?», а вона каже: «Іди, тобі не скажу, а Владикові скажу».

— А тобі шкода? Посидить і прийде.

— А якщо кудись знову втече? Шукай тоді…

— Не втече. Ти йди. Я з нею побалакаю.

Манярка сиділа так само, як учора. Мовчазна, маленька.

— Слухай, — нерішуче сказав я, — розумієш… Ну, я вчора трішки нахвастав. Вони рідко приходять.

— Ну й що? Все одно цікаво. А раптом сьогодні…

Я її розумів. Адже чекання казки — це майже як сама казка.

— Манярко… Ну, їх можна ж чекати вдома, коли вже спати ляжеш.

— Ні-і… Там Славко начує і відбере.

— Не «начує», а «почує». Не почує нічого твій Славко… І вони його не послухають. Вони слухаються тільки того, хто… Ну гаразд. Ось! — Я наважився. Витяг з кишені крихітну підкову, яку навесні подарував мені вершник. — Ось, Манярко. Це така таємна річ. У кого вона є, того вони й слухаються. І до того приходять… Бери.

— Назовсім? — прошепотіла вона.

— Назовсім.

Навіть у сутінках було видно, яка вона стала щаслива. Жодної кишеньки у неї не було, і підковку вона одягла на руку, вище ліктя, як браслет.

Поворушила рукою, подивилася на мене й знову запитала:

— Назовсім?

— Назовсім, — сказав я. — Бери моїх коней.

Я не шкодував. Нічого, що коні пішли. Нехай Манярка радіє. А у мене є Каравела. І буде завжди.

ГЛАДІАТОРИ

Колись у нашому дворі була хлібна крамничка, і знайома продавщиця Катя всім сусідам залишала їхні пайки, щоб дарма не стояли в черзі. Але таке хороше життя давно закінчилося. Тепер по хліб доводилося бігати у великий магазин № 7 на Першотравневій вулиці.

Іноді прийдеш — і жодної людини, а хлібом усі полиці закладені, а іноді — страшно згадати; черга на вулиці до самого рогу.

Найдовші черги були на початку серпня. Доводилося вставати раніше, бігти на Першотравневу й чекати: коли почнуть продавати (чи, як казали, «відпускати»).

«Відпускали» повільно. Спочатку черга йшла уздовж магазину по тротуару, потім втягувалася всередину. На вулиці було ще не так нудно: можна побігати, пограти з хлопцями.

А в магазині починалися тортури. Рівно гула черга. Набридливо дзенькали ножиці, вирізуючи хлібні талони. Сонно дзижчали мухи. Від хлібного запаху прорізався ядучий, як біль, голод і починала паморочитися голова.