Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 81

Всі ми здивовано скрикнули, але мама не почула, бо саме щось слухала по телефону і голосно сміялась.

— Де у вас нитки? — запитав Ілько.

— Навіщо?

— Прив'яжемо горобця за ніжку, і ти його по хаті пускатимеш, щоб не нудно було лежати. Це я для тебе впіймав.

Ми передавали горобця з рук у руки, гладили його по голівці, говорили йому ласкаві слова, наче він розумів їх. А Ілько був на сьомому небі. Ще б пак! Він так вдало перервав нудну розмову про школу та про уроки і зацікавив нас своїм горобцем!..

Я ще вагався: взяти Ільків дарунок чи ні. Але це питання несподівано й швидко вирішила мама.

— А це що таке? — крикнула вона над самими нашими головами. — Го-ро-бець?.. Це ти, Ілько, приніс?

— Я, — сказав Ілько простодушно і навіть хвастовито. — Щоб Левко грався, як йому нудно стане.

— Я так і знала, що цей хлопець щось накапостить!.. Зараз же бери свого горобця і вимітайся з хати!

— Та я ж… — почав було Ілько.

— Іди, іди! Ти б сюди ще ґаву приволік, хай би вікна повибивала!..

— Мамо, нехай залишиться Ілько, — попросив я.

Але вона вже випхала його за двері. А він з-під маминого ліктя по-змовницькому підморгнув нам рудою бровою і зник.

У кімнаті залягла тиша.

І всім стало якось негарно, так негарно, що ми не могли глянути одне одному у вічі. І ось у цій тиші Маринка раптом запитала:

— Тьотю, за віщо ви вигнали Ілька?

— За те, що він — хуліган, — відрубала мама.

— Ілько не хуліганив, — стримано промовила Маринка, і її очі блиснули, мов гарячі вуглинки. Мама теж не витримала того погляду і, відвернувшись, сказала:

— А горобця хто приніс?

Я злякався, що мама зараз закричить і на Маринку так само, як на Ілька. Тоді мені хоч крізь землю провалюйся від сорому. Але вона все-таки чомусь стрималась, хоч І сказала:

— Левко хворий, а він йому — горобця!

Маринка помовчала, кусаючи тремтливі червоні губи, потім сказала:

— Ну, я, мабуть, теж піду… Видужуй, Левко. До побачення, І пішла.

Павка лишився.

Він почав розказувати, що задано з української літератури, з природознавства, з алгебри. Мені з ним одразу стало нудно. Дивний він хлопець, цей Павка. Розумний, багато знає, а — не цікаво з ним. Його й головою загону обрали за знання, за те, що він — перший учень у класі. Обрали, бо так захотіла Марія Степанівна. А хіба це правильно? Хай би був краще не перший учень головою загону, але такий, щоб з ним цікаво було і щоб його всі любили. А Павку за що любити, коли він приндиться, як індик, і всім хоче показати, що він — найрозумніший?

— Я до тебе ще прийду, — пообіцяв Павка.

— Приходь, — відповів я покірно.

Він справді приходив кілька разів, коли я лежав, допомагав мені, отож я не дуже й відстав.

Але занудився здорово. Мені бракувало класу, моїх галасливих друзів у червоних галстуках, Маринки, Ілька, Євграфа Євграфовича і навіть… Марії Степанівни.

Не стало й дяді Власа. Він знову пішов у море.

Прибій лишився дома. Але поводився дивно. Поки був дядя Влас, собака виявляв однакову добру увагу і до нього, й до мене. Коли ж його не стало, собака й до мене збайдужів, заскучав. Я підкликав його, гладив по голові.