Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 80

Того ж вечора дядя Влас оселився в сусідній з моєю кімнаті. Приніс чемодан з одягом, два чемодани з книжками, бо виявилось, що він заочно вчиться і незабаром стане інженером-кораблебудівником. А крім того, приніс макет шхуни «Зоря», завдовжки півтора метра, зроблений власноруч. Я зачудовано дивився на цей маленький кораблик. Навіть леєри! Навіть якорі з ланцюжками! Навіть штурвал у стерновій рубці!.. Ні, це просто диво та й годі.

13. ІЛЬКІВ ГОРОБЕЦЬ

Наступного дня надвечір мене прийшли провідати Маринка, Ілько та Павка.

— А тобі чого? — підозріло оглядала мама Ілька. — Знову Левка у якусь халепу хочеш втягти?

— Ні, тьотю, я тільки побачусь з Левком… Я — нічого… Я ж разом з ними, від класу… — показав він на Маринку та Павку.

Його самого мама не пустила б до мене, хай би він був не тільки від класу, а й від усієї школи. Але їй, мабуть, стало ніяково перед Маринкою та Павкою, і вона сказала:

— Ну, заходь. Тільки дивись мені…

Павка з тою незмінною зверхністю, з якою він дивився на увесь світ, докірливо сказав мені:

— Як же це тебе понесло в море в такий шторм? Ти думав, чим це могло скінчитись?

Він за звичкою поправив свої окуляри і багатозначно глянув на Маринку і на Ілька, а ще багатозначніше на мою маму: мовляв, чуєте, як я розсудливо міркую?.. Я добре знав, що коли б він не був головою нашого піонерського загону, то не прийшов би до мене. Просто він виконує свій обов'язок. І тому його слова я пропустив повз вуха.

Мама ж підтримала Павку:

— Полай, полай його гарненько, щоб надалі розумніший був.

— А навіщо лаяти? — спитала Маринка і раптом розжеврілась, як півонія. — Я б теж стрибнула собаку рятувати.

— Я теж, — вставив Ілько.

— Та тобі й море по коліна! — махнула рукою мама.

— А я знаю, хто тебе врятував, — підступив до мого ліжка Ілько. Маминих слів він, здається, й не почув. — Це той дядя Влас, що…

Тут Ілько необачно мало не прохопився про нашу історію з велосипедом. Але я так глянув на нього, що він прикусив язика і почав поквапливо викручуватися:

— … той, що зараз у вас живе…?Мама зиркнула на нас обох підозріло.

— Марія Степанівна каже: от ніколи не думала, що Лебідь вдатний на такий вчинок, — сказав Павка.

— Лає мене? — запитав я.

— Навпаки, хвалить, — мовила Маринка, блиснувши чорними очима, в які трудно дивитись.

На якусь мить я відчув приязнь до Марії Степанівни. Але це почуття одразу ж погасло, бо мені знову пригадалось, як вона може ні за що ні про що вилаяти, образити, принизити.

— Ми пообіцяли Марії Степанівні, що будемо допомагати тобі, поки лежиш, щоб не відстав. То оце ми й пришли, — сказав Павка.

— Молодці, дітки, — похвалила мама. — А тільки як же він писатиме, коли лікар наказав йому лежати? Та й забинтований увесь.

— Письмові уроки після дожене, — діловито пояснив Павка, — а зараз хай читає якомога більше.

— Авжеж, — сказала мама і пішла в іншу кімнату дзвонити комусь по телефону.

Як тільки вона вийшла, Ілько засунув руку за пазуху і витяг звідти горобця. Справжнісінького живого сірого горобчика!