Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 83
Дмитро Ткач
Це була нудна й нікому не потрібна робота. Спершу ми виконували її більш-менш ретельно, намагались зробити бруски гладенькими. Згодом нам набридло, і ми почали пустувати: протягнеш двічі-тричі шерхебелем по брускові і кидаєш його до купи готових. Потім Ілько заходився вибивати тим же шерхебелем по сухих брусках якусь музику. Це нам сподобалось, і ми приєднались до нього, затіявши справжній концерт: один акомпанував на кількох дошках двома цурпалками, другий підспівував, третій підтанцьовував. Словом, було весело. Добре, що Марія Степанівна покликала Свирида Остаповича в учительську і нам ніхто не заважав.
Потім Ілько запропонував:
— Хлопці! Гайда по двоє купатись. Одні сходять, а потім — ще двоє. Ніхто й не помітить.
Спершу вислизнули з майстерні я й Ілько. День був справді хороший. Так і манило шубовснути у воду. Бухта від нас недалеко. І за кілька хвилин ми вже плавали, пірнали, борюкались, зовсім забувши, що треба ж дати змогу й іншим хлопцям скупатись.
Однак вони й самі про себе подбали. Прийшла ще одна пара. Потім — ще. А далі — одразу аж четверо. На березі стало людно, як влітку на пляжі. Але ось прибігає один з тих, що лишились у майстерні:
— Бігом за мною! Марія Степанівна кличе!
Ми бігли й на ходу одягались. Пролізли у двір крізь щілину в паркані, яку зробили заздалегідь, відірвавши дошку так, що вона висіла тільки на одному верхньому цвяхові.
— Ви де були? — накинулась на нас учителька, хоч, глянувши на нас, можна було про це й не питати. — Ви купатись прийшли чи працювати?
— Ми вже свою норму виконали, — озвався Ілько, витираючи рукавом ще мокрого чуба і глузливо дивлячись учительці в очі.
Марія Степанівна спаленіла:
— Яку норму? Що це ти верзеш? Хто тобі норму визначав?
— Свирид Остапович.
Марія Степанівна розгублено подивилась на нас, затим глянула на майстра, який аж у дальньому кутку щось пояснював учням.
Мене потішала її розгубленість, і я докинув:
— Авжеж, так і сказав: виконаєте норму і можете бути вільні.
Як на лихо, до нас підійшов майстер.
— Свириде Остаповичу, хіба тепер в учнів уже норма є? — запитала Марія Степанівна.
— А що таке?
— Ось хлопці кажуть, що ви їм дозволили гуляти, як норму виконають.
Він подивився на нас допитливо:
— Коли це я вам казав?
Ілько почав викручуватись:
— А це… не сьогодні. Раніше якось…
Майстер простодушно знизав плечима.
— Як я міг вам таке казати?..
— Ясно, — сказала Марія Степанівна. — Роблю вам зауваження, а за урок праці одержите по двійці.
Ілько почав навмисне жалібно скиглити, хоч видно було, що ця двійка аніскілечки його не збентежила:
— Маріє Степанівно, не записуйте двійки, я виправлюсь…
— Я сказала, що двійка, і все! — відрубала Марія Степанівна і відвернулась.
Ілько, придурюючись, схопився руками за голову і, похитавши нею, протяг:
— Ой, бідолашний же я, бідолашний!..
Ми стали до своїх робочих місць і знову взялися стругати бруски. Ілько довго, аж надто вже довго човгав шерхебелем по брускові, а потім урочисто підійшов до учительки і сказав: