Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 78
Дмитро Ткач
— Вас тоді двоє було: Левко й Ілько. Так ти — хто?
— Левко, — кволо сказав я.
— А як же оце ти відважився стрибнути в море?
— Я собаку рятував.
Дядя Влас сидів біля мене навпочіпки, міцний, широкоплечий, з буйною чорною чуприною, що спадала на широкий засмаглий лоб.
— Тебе рятували, Прибій, — звернувся він до собаки, а потім пояснив мені: — Це мій собака. Я часто його з собою в море беру, а цього разу на березі залишив. Ось він і вийшов мене зустрічати… То як ти себе почуваєш, Левко?
— Бік болить, — сказав я.
— Іти можеш?.. Де ти живеш? Я тебе додому відведу, лікаря викличемо.
— Можу… — Я звівся на лікоть, але застогнав і знову ліг.
Дядя Влас сполошився:
— Е-е, бачу, погано тобі. Полеж, полеж. Зараз ми машину організуємо. Біжи швидше по таксі, — звернувся він до одного чоловіка.
Той побіг. А дядя Влас гув:
— Видно, ребрами ти добре торохнувся. Це тобі ще пощастило, що на оте велике каміння не понесло, бо там була б амба…
Він говорив якось просто, з тією грубуватістю, яка властива людям одвертим, дужим і сміливим. Біля нього мені було затишно, і навіть біль у правому боці ніби став не такий дошкульний.
Під'їхало таксі. Дядя Влас легко взяв мене на руки, поніс до машини, заспокоюючи:
— Потерпи, потерпи трохи… Розумію, що болить.
Слідом за нами в машину вскочив і Прибій, вмостився поруч зі мною на сидінні.
Дядя Влас посміхнувся:
— Тепер він уже від тебе не відстане. Тямуща тварина. Все розуміє, тільки сказати не може.
Чим ближче ми під'їжджали до дому, тим більший неспокій мене охоплював.
— Буде мені дома… — сказав я.
— За що?
— За все… І за те, що в школу не пішов, і за…
— Заспокойся. Я сам розкажу, як було. Я ж усе бачив.
12. ПЕРЕПОЛОХ КІНЧАЄТЬСЯ ЩАСЛИВО
Біля двору я попросив дядю Власа:
— Відпустіть машину. Тут уже я сам дійду. Він по-змовницькому посміхнувся на мої слова.
Гаразд…
Мені самому себе не видно було, і я не знав, який у мене вигляд. Але моя мама, коли побачила мене на порозі, то аж назад поточилася.
— Левко!.. Левчику!.. Що з тобою?.. — вигукнула вона таким голосом, що мені стало страшніше, ніж тоді, коли я тонув.
— Добрий день, — пробасив дядя Влас. — Не хвилюйтесь, прошу вас. Уже все гаразд.
— Хто ви?.. Що трапилось, ради бога?..
— Я шкіпер з моторно-парусного судна «Зоря», Влас Микитович Приходько… Левкові треба трохи полежати. А я тим часом викличу лікаря про всяк випадок. У вас телефон є?
— А це що таке?! — закричала мама, побачивши, як у відчинені двері слідом за нами увійшов і Прибій.
— Це мій собака, — пояснив дядя Влас. — Не бійтесь, він — кімнатний і нікого не чіпає. Прибій, ляж отут і лежи.
Прибій покірно ліг біля дверей, поклав голову на лапи. Мама одразу ж забула про собаку і весь час повторювала, заламуючи руки: