Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 69

Дмитро Ткач

— Та покрути ж педаль! — загорлав я, почуваючи, що скоро ще й завию від болю.

Ілько розгублено пояснив:

— Педаль заклинцювало… Зігнуло й заклинцювало, і тепер — ні туди ні сюди…

Ілько знову заходився вовтузитись біля мого пальця та біля велосипеда, але так невправно і незграбно, що я далі вже не втерпів і закричав од болю.

На наше щастя, від моря ішов чоловік. Ілько почав гукати та махати руками:

— Ей, дядьку! Ідіть швидше сюди!..

7. ДЯДЯ ВЛАС

Високий, з могутніми плечима і гарними чорними вусами чоловік неквапливо підійшов до нас, поклав на землю піджака, якого ніс на руці, і густим дужим басом запитав:

— Що сталося, хлоп'ята?

Я мовчав, тільки схлипував, розмазуючи сльози по щоках брудними кулаками. А Ілько відповів невиразно:

— Та ось… він їхав, а воно…

Мабуть, я таки здавався дуже смішним, бо чоловік раптом голосно й розкотисто зареготав:

— Оце так велосипедисти!.. Оце так спортсмени!.. Звісно ж, з гори з'їжджали?

— Та… не високо… — промимрив Ілько.

— Авжеж! Хіба це для нас гора? Так собі, нікчемна гірка!.. То що, кажеш, в сильце попався? Ану давай будемо виручати…

Мені не видно було, що він робить, але я раптом відчув, що вже звільнився з полону. Сів і почав терти свій палець, що аж посинів та занімів від болю.

— Педаль ви, хлопці, здорово зігнули, — сказав чоловік. — Доведеться вашого коня в майстерню здавати. Ну, а палець як?.. Нічого, заживе… Тебе як звуть? — звернувся він до мене.

— Левко.

— А тебе?

— А мене — Ілько… ми в одному класі.

— Либонь, товаришуєте?

— Ага… А вас як звуть? — сміливо спитав Ілько. — А мене звуть Власом Микитовичем.

— Спасибі, дядю Власе. А то хтозна, що й робили б.

— Буває… — сказав Влас Микитович і усміхнувсь у свої гарні вуса. — Може, колись і ви мені в пригоді станете. Я бачу, ви хлопці хвацькі!

Він узяв піджак із землі, знову перекинув його через руку і попрощався:

— Ну, бувайте… мені пора.

Він пішов. А ми з Ільком разом кинулись до велосипеда, щоб подивитись, що ж нам з ним робити. Нести в майстерню, як порадив дядя Влас?

Але де взяти грошей на ремонт? Тих, що лишились, не вистачить. Та й як нести, коли велосипеда щойно куплено?

— Що ж його придумати, Ілько? — запитав я в розпачі.

— А знаєш що? Давай самі відремонтуємо. Подумаєш, велике діло — виправити педаль! То якби всередині щось зіпсувалось, в механізмові, тоді хочеш не хочеш неси в майстерню. А це ж — зверху, все видно…

Ця порада мені сподобалась.

— Ти тримай велосипед, а я буду тягти педаль, — сказав я. Проте, як ми не силкувались, клята педаль не розгиналась.

— О, придумав! — просяяв Ілько. — Зараз ми її каменем… Ми поклали велосипед на великий камінь, а меншим Ілько почав гатити по педалі.

Але й це не допомогло, тільки поколупали на педалі новенький блискучий нікель.

— Не сумуй, — заспокоїв мене Ілько, бачачи, що я й зовсім похнюпився. — Велосипед поставиш у сараї, ніхто й не побачить. А опісля попросиш у матері грошей на що-небудь, і ми відремонтуємо. У майстерні це зроблять швидко, при нас.

На цьому й порішили. Палець у мене вже не болів, як спершу, і ми заходилися грати в футбола. Грали, аж поки і вечоріти почало.