Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 62
Дмитро Ткач
Я нахиляю голову до книжки. Тільки зосередився трохи, як знову — хлопці. Тепер уже вони йдуть з надутою камерою до моря купатись. Проти мого вікна зупиняються. Серед них — Ілько. Груди розхристані, червона голова розпатлана, одна холоша закочена. Він закладає два пальці в рот і пронизливо свище. Це наш умовний знак.
Я ще не вивчив «Каменярі» Івана Франка. Ат, довчу увечері перед сном. Загортаю книжку і йду до мами просити, щоб пустила гуляти. Голос у мене тихий і кволий.
— А ти уроки вже зробив? — питає мама.
— Зробив. Що там їх робити!..
Я добре знаю, що перевіряти вона не буде. Її цілком задовольняє моя відповідь. Я йду з хати.
Ну, тут уже мені привілля! Ми купаємось, забувши про все на світі, аж поки не стемніє.
Увечері я повертаюсь додому дуже стомлений, швидко ковтаю шматок ковбаси, що лежить у холодильнику, одним духом випиваю склянку молока і лягаю в ліжко.
Квартира у нас велика. Власне, це й не квартира, а будинок на околиці міста з багатьма кімнатами. У тата є свій домашній кабінет, у мами — своя кімната, у мене — своя. Є ще дві кімнати про всяк випадок, може, хто в гості приїде. А як нікого немає, то вони стоять порожні.
У ліжкові я розгортаю книжку і знову берусь до вірша.
Рядки мерехтять перед моїми очима, розпливаються, гойдаються і, як хвилі на морі, то набігають, то відкочуються.
І справді, непомітно для себе засинаю…?Наступного дня — двійка.
За кілька днів до перевідних екзаменів наш класний керівник Марія Степанівна викликала до школи маму. Як я потім дізнався, вона сказала:
— Ваш Левко дуже відстав. Він може залишитись у п'ятому класі на другий рік. — Він дуже трудна дитина.
3. РОЗМОВА В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ
На великій перерві мене покликали в учительську. Плентаюсь коридором, а якась невидима сила тягне мене назад.
Ступлю кілька кроків і стану. Пройду ще трохи і знову зупинюсь. А може, повернутись та чкурнути з школи геть?
І все ж таки я відчинив двері до учительської.
Тут, крім Марії Степанівни та мами, був і директор школи. І коли я побачив його, то трохи оговтався.
Наш директор — дуже добрий. У нього й вигляд якийсь не директорський. Звуть його Євграф Євграфович. А ми, учні, поза очі називаємо його Географ Географович, бо він у нас викладає географію.
Але як викладає! Так цікаво ніхто не вміє. Він розказує, а ми сидимо й слухаємо, пороззявлявши роти, аж поки дзвінок зненацька не сповістить про перерву.
А питає як! Викличе до карти, примружить очі:
— Ану, Федю, покажи мені Венесуелу.
Федя Ромащенко починає нишпорити вказівкою по карті. Ніяк не може знайти Венесуелу.
Географ Географович довго і терпляче жде, а потім з легким докором каже:
— Ее-е, не знаєш, не знаєш… Ну, сідай, спитаю ще раз.
На наступному уроці він знову викликає Федю Ромащенка до карти:
