Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 60

— У школі нічого, — відповів я, — а Маринці посадив на носа кляксу.

— Умгу… — сказав тато. — То йому не пірамідону, а ремінця доброго дати треба. Ото й будуть найкращі ліки.

— Ти одразу ж — ремінця! — заступилася за мене мама, вона завжди стає на мій бік, коли починає за мене сварку з татом. — Сходи завтра в школу, дізнайся, що там таке. Може, Левко й не винен.

— Авжеж, не винен! — радо підхопив я.

— Ти помовч! — Татко суворо глянув на мене. І до мами: — Ото вигадала! Щоб я йшов до школи вислуховувати нотації якогось дівчиська!..

Тут я подумав, що й татко правий. Учителька наша справді дуже молода. А татко, як мама каже, «солідний». І пішки він ходить тільки по кімнаті. А на роботу і з роботи його возить машина, бо він — директор рибного комбінату. І було б дуже кумедно, якби татко, під'їхавши машиною до школи, стояв перед учителькою, а вона його лаяла.

Але мама, видно, була іншої думки. Вона сказала:

— Ти ж — батько. Іди й говори про свого сина.

— А ти — мати, — заперечив татко. — Тобі легше знайти з учителькою спільну мову.

Мама спалахнула:

— Ти взагалі не займаєшся вихованням дитини!?Але тут і тато спалахнув:

— А коли?.. Ти ж бачиш, що я з ранку й до вечора на роботі.

— А я що, сиджу склавши руки? Га?..

Татко і мама лаялись. А мені було дуже прикро. Я шморгав, шморгав носом, поки й не заплакав.

Тоді мама перестала лаятись, кинулась до мене, обняла і почала пестити:

— Не плач, не плач, Левчику мій любий… Ну добре, добре, завтра я піду з тобою в школу і поговорю з учителькою. Я знаю, що ти хлопчик гарний і що ти ненароком посадив кляксу… Ну досить, досить плакати, мій хороший!.. Сядь пообідай, а потім зробиш уроки і підеш гуляти…

Я одразу ж перестав плакати, бо гуляти дуже любив.

Друзів у мене багато. Та ж сама Маринка, якій я посадив на носа кляксу. Вона хоч і дівчисько, а бойова й завзята, по деревах уміє лазити, у воду стрибає з високої скелі і з хлопцями б'ється. Довгов'язий Павка в окулярах, бо короткозорий. Він часто говорить про таке, що мені зовсім не цікаво. А ще — вогнисточубий Ілько Заруба.

Тато і мама не дозволяли мені гуляти з Ільком, казали, що він — поганий хлопець. А мені з Ільком найдужче й хотілось гуляти. Бо хоч Маринка й бойова, але все ж таки — дівчисько. Павка вдає з себе розумника. А Ілько нічого з себе не вдає 1 завжди вигадує цікаві розваги. Правда, нам таки частенько перепадало за ті розваги, але то дрібниці. Поб'ють, поболить та й перестане. А з Ільком таки цікаво!

Якось він підмовив мене кататися верхи на здоровезному сусідському кабанові. Ми вистругали собі дерев'яні шаблюки, потім по черзі сідали на кабана і, розмахуючи грізною зброєю, гарцювали, вигукуючи: «Бий, рубай ворога!..»

Під Ільком кабан поводився так, як і належить слухняному огиреві. А підо мною раптом ніби сказився. Біг, біг, а потім як захрюка, як підстрибне, як хвицьне задніми ногами. І помчав…

Я випустив шаблюку і вчепився обома руками в цупку, як дріт, щетину на загривку і ледве тримався, щоб не полетіти сторчака. Я ждав, що тварюка знесилиться, зупиниться. Бо це ж таки — кабан, а не кінь. Та де там!..