Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 59

— А-а… — тільки й протяг здивовано Юра. — Шпигун?

— Авжеж. Зрадники тільки цим і кінчають. Виведіть його, — кивнув полковник лейтенантові.

— Пробачте, що потурбували. Дякуємо вам, — сказав він Юрі на прощання.

А ще за кілька хвилин Юра йшов вулицею. Він поспішав додому, щоб написати про цю незвичайну подію своїй добрій подрузі Марті, артистці Празького цирку.

Я — ШЕСТИКЛАСНИК

1. ТРОХИ СПОГАДІВ

Як сповнилось мені сім років, мама взяла мене за руку і повела до школи.

Дорога ця — недовга, зо три квартали, але вона таки добре запам'яталась мені. Не подумайте, що, поки ми дійшли до школи, сталося щось надзвичайне. Просто запам'яталась тепла міцна мамина рука і безконечні зауваження:

— Левко, не вискакуй наперед!..

— Левко, не тягнися ззаду!..

— Левко, не крути головою!..

Зауважень раптом так багато посипалося на мою бідолашну голову, якою я чомусь втратив право крутити, що я запитав:

— А чому мені не можна нічого робити?

— Бо ти тепер — школяр.

— То й що, як школяр?.. Мама розсердилась:

— А те, що тепер тобі не можна пустувати і ти повинен добре вчитись.

Я пообіцяв мамі, що не пустуватиму і добре вчитимусь.

Може б, воно так і було, якби не клякса…

Тепер-бо я вже знаю, що клякса існує понад п'ять тисяч років, відтоді, як єгиптяни почали писати на папірусі. А тоді цього я ще не знав і гадав, що вперше кляксу винайшов я.

Де тільки я їх, отих клякс, не лишав! І в зошиті, і на задачнику, й на парті… А одного разу лишив кляксу навіть на носі у Маринки, яка сиділа на одній зі мною парті з правого ліктя.

Звичайно ж, я не навмисне це зробив, просто так сталося. Вивів літеру «А», вона здалася мені не такою кривобокою, як попередні, я на радощах хотів почухати голову, махнув рукою, в якій була ручка, а клякса зірвалася і просто Маринці на ніс.

Ну й було ж тоді!.. Маринка розмазала чорнило аж до рота і плаче, учителька на мене кричить: «Якщо ти, — каже, — вже такий нечупара, то став кляксу на своєму носі, а не на чужому!», а хлопці регочуть, аж за животи хапаються. А найдужче — Ілько. Сам же двійку схопив з каліграфії, а гелгоче, як гусак, та ще й перекривляє.

Кінчився цей шарварок тим, що вчителька наказала прийти з батьком.

Приходжу я додому й кажу:

— Тату, сказала вчителька, щоб завтра я прийшов до школи з тобою.

— Навіщо я їй? — питає тато. — Я вже своє відучився.

— Вона, мабуть, тебе лаяти буде, — кажу.

Брови в тата полізли на лоба.

— Лаяти?! За віщо?..

— За кляксу на Маринчиному носі.

Тато притулив долоню до мого лоба й сказав:

— Ляж полеж. Мама зараз тобі пірамідону дасть.

У цей час з іншої кімнати увійшла мама. Тато до неї:

— У Левка жар. Дай йому ліки.

Мама теж приклала долоню до мого лоба.

— Звідки ти взяв? Температури немає.

— А я кажу, що є, — промовив тато. — Він заговорюється. Каже, що мене викликає вчителька, щоб вилаяти за якусь кляксу на якомусь носі у якоїсь Маринки.

Моя мама здогадливіша, ніж татко. Вона одразу ж глянула на мене підозріло.

— Постривай, постривай… Що ти накоїв у школі?