Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 177

Дехто з радгоспівців, глянувши на те, що зроблено їхніми руками, висловлює сумнів:

— Ой, мабуть, марна це робота!..

Але тут немов із землі вироста Олена Костянтинівна — швидка, рухлива й невтомна.

— Ну сиди й жди, поки тобі стиглих абрикосів в рот накидають! Чи ти, може, в науку не віриш?.. То геть звідси!..

Вона таки грубувата, ця жінка. Але їй прощають. Бо хто, як не вона, і днює й ночує в саду! Хто, як не вона, підбадьорить теплим словом, коли важко! Хто, як не вона, затягне пісню вже немолодим, але ще сильним і проникливим голосом! Але якщо вже й полає кого, то знаходить такі слова, що заперечити важко.

Мишко-моряк живе незалежно. Часом він зникає на кілька днів. Але несподівано з'являється знов саме тоді, коли всі думають, що він вже на Чорному морі. Ольга сумує за ним, коли довго не бачить. Але незважаючи на це, зустрівши, питає:

— Ну, чого ж ти не їдеш на море? Загостювався щось у нас…

— Та вже подивлюсь, що у вас вийде, — поблажливо відповідає він.

— Він подивиться! — глузує з нього Ольга. — Подумаєш, який інспектор знайшовся!.. На ось краще гроші та піди в голярню підстрижись трохи. А то он яку кучму на голові носиш. Чому такий брудний ходиш? А ще моряком хочеш бути. Тільки ганьбиш нас своїм виглядом.

Мишко гроші бере, підстригатись іде, але до Ольги Матвіївни не повертається, щоб показатись, яким став. Він уже крутиться навколо дяді Феді і просить, щоб той поставив його до якоїсь роботи.

— Це тебе, мабуть, Ольга Матвіївна послала, щоб не вештався без діла? — допитується Федір Черевичний.

Мишко ображено закопилює губу.

— Ніхто мене не посилав… Сам прийшов…

— А гроші де взяв для перукарні? — питає Черевичний, звернувши увагу на акуратно підстрижену хлоп'ячу голівку.

— Ольга Матвіївна дала…

— Гм… гм… — розуміюче мугичить Черевичний і дає Мишкові в руки лопату. — На ось гній розкидай. Тільки гарненько роби, щоб не довелося після тебе переробляти.

Тим часом надійшла справжня весна. Сонце вже не тільки гріє, а іноді й припікає. Небо стає з кожним днем усе ясніше і глибше. Над зеленими килимами посівів видзвонюють жайворонки, їх не видно, і здається, що то дзвонить червоне золото сонця. В далекому мареві степу пливе димок тракторів. Масна земля розбухла, налилася живими соками і дихає розкритими широкими грудьми.

Дивне сталося з абрикосами. Те саме чорне й голе цурпалля, яке лякало людей своїм виглядом, пустило густу зелену парость. Федір Черевичний і Олена Костянтинівна не вилазять із саду. Черевичний, здається, закоханий в кожний листочок, в кожну галузку. Рано з'являється в саду Ольга, але кожного разу вона вже застає там Черевичного, і він захоплено гукає:

— Ольго Матвіївно! А йдіть-но сюди, гляньте, і тут зазеленіло…

І обоє вони, забувши про все на світі, вщерть виповнені радістю, довго розглядають свіжу багатообіцяючу зелень.

А пізніми вечорами Ольга сидить над планом розвитку радгоспу, який зберегла Олена Костянтинівна, вивчає його, вдумується, що вже віджило, а що можна використати. В план, звичайно, доведеться внести істотні зміни. Те, що могло задовольнити раніше, не задовольняє тепер.