Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 64

Дідусь Геги, чиє ім’я він носив і який у тому самому віці за часів Берії дивом врятувався від розстрілу, помер саме того дня, третього жовтня…

Камери засуджених до страти знаходились у підвалах Ортачальської в’язниці, на найнижчому поверсі Губерської, звідки в’язнів виводили для розстрілу до спеціальної кімнати на тому самому поверсі. Однак там сиділи не лише засуджені до страти, і тому в’язниця знала, хто де сидить, кого виводили або заводили на поверх, і тим більше у камерах поверхом вище добре знали все, що стосувалось засуджених до страти. Саме нагорі, над поверхом смертників, у одній з камер відбував покарання відомий авторитет, Діма Лордкіпанідзе, народжений у Парижі, у сім’ї грузинських політичних емігрантів, чиї антирадянські погляди були зовсім не випадковими. Тоді біля його камери з’явилося кілька ув’язнених жінок, яких було затримано за торгівлю, і до винесення вироку та відправки до жіночої колонії вони зазвичай співали вечорами. Щодо їхнього співу Діма Лордкіпанідзе якось поцікавився у наглядача, який жалівся, мовляв, чого ці баби голосять, потім начальник дає мені на горіхи. Діма Лордкіпанідзе детально випитав у наглядача все про співочих ув’язнених жінок. Наглядач знизав плечима, мовляв, з-поміж них хтось бухгалтер, хтось — продавець у магазині, і сказав, що його теж дивує, що вони так гарно співають. Тоді Діма Лордкіпанідзе ще ближче посунувся до наглядача і ще тихіше спитав:

— Якщо ці жінки співатимуть голосно, внизу почують?

— Де це — внизу?

— Там, де смертники.

— Та як вони почують у зачинених камерах?

— У коридорі ж почують?

— Якщо ті жінки співатимуть на повен голос, внизу в коридорі почують, мабуть.

— Мабуть чи точно?

— Мабуть.

— Тепер послухай. Поважатимемо тебе, якщо виконаєш маленьке прохання.

— Тільки щоб я роботу не втратив…

— А робота у тебе дійсно така, що втратити її — злочин, але все ж послухай уважно.

— Ну, слухаю.

— Внизу, серед смертників, сидить Гега, актор.

— Так, знаю, по справі літака, решта також там.

— Решті ми не допоможемо, та й допомоги цієї більш за все потребує Гега, йому двадцять два чи двадцять три, малий ще хлопець.

— Так, знаю, я його і в кіно бачив.

— Бачиш, ти й кіно любиш, та скажи мені таке: коли того Гегу поведуть на розстріл, ти за який час знатимеш про це?

— Одразу й знатиму, на тому поверсі наглядачем — мій двоюрідний брат.

— Рідний чи далекий?

— Рідний.

— Тоді як його зберуться виводити, я теж одразу маю знати.

— Тільки щоб я роботу не втратив, у мене двоє маленьких дітей, хоча б знати, що ви збираєтесь робити.

— Нічого такого.

— Тільки щоб я не постраждав.

— Кажу ж — нічого такого.

— А все ж таки?

— Коли Гегу зберуться виводити, скажеш жінкам, щоб почали співати, якомога голосніше, найсильнішим голосом. Жінкам скажи, що це моє прохання задля Геги, а ще скажи, що його ведуть на розстріл.

Наглядач стояв і здивовано слухав цього дивного в’язня, який не був схожим на жодного з тих, кого він бачив тут і в інших в’язницях, де працював раніше…

Їх усіх розстріляли в один день, але спробували максимально приховати це. У трьох випадках це більш-менш їм вдалося, бо ченця і братів спеціально вивели з камер вдень, оскільки в цей час охорона поводиться більш невимушено, і на кінець вони відчинили двері камери, де сидів Гега.