Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 62

— Час завжди однаковий, — сказав чернець більше до себе й перехрестив охоронника, який вже рушив.

Той знову глянув на годинник на руці під світлом ліхтаря, що висів у коридорі й пішов швидше. Швидко пройшов коридор і повернув праворуч, піднявся сходами, гучно поклав на стіл перед своїм безпосереднім керівником, який задрімав, Євангеліє від Іоанна.

— Це що? — спитав начальник й поглянув на обкладинку.

— Це книжка.

— Бачу, що книжка.

— Забрав у в’язня.

– Їм що, хлопче, молитва допоможе? Дід мій дияконом був, і нічого, все стояв у церкві та молився, зараз лежить на подвір’ї тієї церкви на краю села… Став би хоча б тим, ким я, а то у місті всього двічі був.

— Начальнику, мені потрібен ключ від загальної, в’язня треба завести, у нього розлад шлунку, з ним все ясно — до ранку працювати не зможе.

— Що за в’язень?

— Прізвища не пам’ятаю, сидить за справу з консервами.

— Твій в’язень?

— Так, мій.

— То чим ви його таким нагодували?

— Його ж консервами.

Начальник щиро засміявся і витягнув ключі з шухляди стола.

— Хай швидко там, вже ніч, ти ж знаєш, що за правилами не можна.

— Але якщо з ним щось станеться, звинуватять нас, і буде ще гірше.

— Щось ти дуже порозумнішав останнім часом, чи не хочеш на моє місце? Керувати захотів, хлопче?

Тепер засміявся охоронець, але не так щиро, як його начальник, і продовжив шлях. Він пройшов коридором до кінця й піднявся сходами на верхній поверх. Потім повернув ліворуч і почав рахувати камери. Перед сьомою камерою праворуч зупинився, поглянув спочатку назад у тьмяний коридор, і постукав ключами у двері. Не дочекавшись відповіді, відчинив замок ключем. Гега стояв на ногах і охоронець тихо, ледь чутно промовив:

— Швидко виходь.

— Що відбувається?

— Я виконую прохання ченця.

Гега та охоронець швидко пройшли коридором і повернули праворуч. Потім піднялись сходами, і охорона верхнього поверху зі здивованими обличчями спитала конвоїра, куди він веде в’язня посеред ночі.

— У дев’ятнадцятій сидить його дружина, лише на п’ять хвилин, і назад.

— Ти розумієш, що тобі за це буде?

— Якщо вони не побачаться зараз, не побачаться вже ніколи. Сьогодні його засудили до страти і завтра його переводять у Губернську.

— Так-от його переведуть, і завтра ж до його камери посадять тебе.

— Ти мені не давай ключі, я у тебе їх силою взяв. Якщо вимагатимуть пояснювальну, так і пиши.

Охоронець вирвав із рук чергового на поверсі ключі від камери і разом із Гегою пішов коридором. Більше здивованим за чергового був Гега, який пошепки мовив до охоронця:

— А я жодного разу не був у ченця.

— Коли?

— До арешту. Він усе чекав мене…

— Ось, це вона, — сказав охоронець і зупинився біля дев’ятнадцятої камери. Обережно постукав, повернув ключ, відчинив двері і впустив Гегу до камери.

Тіна сиділа на ліжку — боса, у білій сорочці.

Ліжко стояло навпроти дверей, біля стіни, у якій виднілося вікно з ґратами, під яким була стіна, побудована з вицвілої цегли.

Тіна босою сиділа на ліжку, не кажучи нічого, лише слухаючи Гегу, який сидів поруч із нею і обережно, дуже обережно, пестив її пальці:

— Не думай про це… Дідуся мого теж засудили до розстрілу, але він врятувався. Дідусю, чиїм іменем назвали мене, теж було двадцять три роки, коли його засудили до розстрілу, і він мегрельською сказав до Берії, мовляв, смерті не боюся, ти теж туди прийдеш, ось тоді й поговоримо. Вночі його вивели з метехської тюрми, поставили спиною до Кури, а дідусь мій попросив не стріляти у спину, краще дивитись смерті в очі. А ті прицілились, вистрілили і спеціально промахнулися за вказівкою Берії. Дідусь потім постійно казав, що Берія відмовив йому в розстрілі… Він і зараз живий, ти маєш його пам’ятати — на нашому весіллі він все цілував тебе у чоло і плакав… І мене не розстріляють, не бійся, на кінець щось станеться і все ж не розстріляють…