Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 30
Дато Турашвілі
Спочатку вона лише злякалась — під вікном стояв одягнений по-чернечому, бородатий чоловік із зеленими, дуже виразними очима.
— Доброго дня, — сказав чернець і вибачився перед пані Нателою за те, що потурбував.
— Доброго дня, — відповіла вона, не в змозі второпати, яка справа могла бути у цього ченця чи священика до неї.
— Гега тут живе, так? — спитав господиню незнайомець, трохи заспокоївши жінку іменем сина.
— Так.
— Покличте його на хвилинку, якщо він вдома.
— Геги немає, вони сьогодні поїхали.
— Куди?
— У весільну подорож.
— Ви, напевно, мати Геги.
— Так.
— Куди вони поїхали?
— До Батумі.
— На чому поїхали?
— Вибачте, але хто ви такий?
— Я наставник Геги.
— Не знала, що у мого сина був наставник.
— Сам Гега також не знав.
— Вибачте, я, здається, не зрозуміла.
— Я наставник його друзів і Гегу також чекав.
— Де чекали?
— У себе в монастирі, чекав щодня, і, коли він не з’явився, я прийшов сам.
— Він, мабуть, зателефонує сьогодні. Передати щось?
— Як вони поїхали?
— Літаком.
— Вже полетіли?
— Вже повинні бути в повітрі, — пані Натела інстинктивно глянула на настінний годинник, — мабуть, уже годину.
– Інші теж поїхали?
— Так, хлопці теж поїхали з ними.
— Я теж мав їхати з ними, спізнився.
— Вони знали, що ви їдете з ними?
— Не знали. Та і я не знав.
— Перепрошую, але я вас, здається, не зрозуміла.
— Я їхній наставник і зараз маю бути разом із ними у тому літаку.
— Ви не встигли?
— Я не знав, що вони сьогодні їдуть.
— Але хотіли їхати разом із ними?
— Я взагалі не хотів їхати і був проти їхньої поїздки.
— Я ще раз перепрошую, але й зараз вас не розумію.
— Я теж не зрозумів, чому вони поспішили…
Жінка більше нічого не сказала ченцю, хоча й зараз не розуміла, що мав на увазі цей чоловік, і лише тепер звернула увагу на те, що стільки часу розмовляла з гостем із вікна, коли надворі було холодно.
— Заходьте до будинку, — лише зараз пані Натела запросила гостя всередину, і чернець посміхнувся:
— Дуже дякую, але я піду. Вже пізно. Вже надто пізно…
— Що передати синові, коли він зателефонує?
— Звідки?
— З Батумі, — сказала пані Натела і відчула, що розсердилась.
— Якщо зателефонує, скажіть, що я молюсь за них і завжди молитимусь…
Чернець розвернувся. Озирнувшись, попрощався з жінкою й пішов.
Пані Натела лише зараз замислилась над тим, чому чернець постукав у вікно, а не у двері й, не знайшовши відповіді, почала пригадувати його слова. Думки бігли у різні боки. Тому зателефонувала додому кільком друзям Геги, аби дізнатись, чи не знають вони чогось. Зателефонувала тим, кого справді була рада бачити поруч із Тіною й Гегою, але повсюди отримувала ту саму відповідь — з Батумі ще не телефонували, що означало, що літак досі в повітрі.
Потім дуже втомлена пані Натела справді заснула глибоким сном і спала до вечора. Спала, допоки її не розбудили…