Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 28

Молодята, перелякані й здивовані, дивились один на одного. Дехто з гостей крадькома глянув на Тіну й Гегу в цій жахливій тиші, яку порушив Гега, який замовив музикантам пісню, і весілля продовжилось.

Веселощі тривали, але всі відчували, що сталося щось, якщо не особливе, то дуже незвичне й загадкове. Єдиною з-поміж такої кількості людей, хто відчував, що головна подія — якась інша — ще попереду, була мати Геги, а тому вона постійно шукала очима сина, який вже під кінець, сумний від вина чи втоми, сидів біля Іраклія Чарквіані.

Гега обіймав друга і щось шепотів йому. Іраклій посміхався, але пані Нателі здалося, що ця посмішка теж приховує щось дуже важливе, а ще здавалось, ніби Гега прощався з Іраклієм. У будь-якому випадку, Гега не був схожий на зворушеного від вина грузина, що зазвичай у такій ситуації стверджує любов до друга, однак пані Натела насправді не знала, що відбувалось на весіллі сина, і шукала причину виникнення власних підозр у перебільшеній цікавості матері.

Тому, коли Гега прощався з Дато Евгенідзе, пані Натела не звернула увагу на пачку цигарок, яку її син подарував Дато, і лише згодом пригадала їхній діалог. Це була пачка виготовленого в Туреччині американського «Кемелу» — доволі рідкісного у Тбілісі, і Евгенідзе навіть не приймав подарунок.

— Давай бери, лишиться на згадку про мене, — сказав Гега і сунув пачку цигарок у кишеню Дато.

— Не треба, у мене є, — сказав Евгенідзе і витяг з кишені «Кемел» друга.

— Я дарую тобі на згадку, — повторив Гега з таким обличчям, що Дато посміхнувся і доглянув на пачку. На пачці чітко було написано «туркіш».

— Я думав, це американські, — сказав він і витяг з пачки одну цигарку.

— Американські, тільки виготовлені у Туреччині, із самсунського тютюну…

— Знаю Самсун, там у американців військова база є. Він поруч із Батумі, тільки по той бік кордону…

— Хай буде тобі на згадку про мене, — перебив Гега, обійнявши наостанок Дато Евгенідзе…

Було вже дуже пізно, коли розійшлися гості, втомлені працівники ресторану прибирали зі столів. Стіл наречених стояв окремо на узвишші, і зараз вони лише удвох сиділи у порожній залі — Тіна та Гега. Навіть у цій тиші, лишившись на самоті після шумного весілля, Гега все одно розмовляв пошепки із Тіною, яка була дуже красивою:

— Вранці вже їдемо.

— Знаю.

— В нас лишається кілька годин.

— Так, знаю.

— Ти мусиш вирішити. Сюди ми вже не повернемось.

— Я вже вирішила.

— Я про дещо інше.

— Я вже все вирішила.

— Але ти ж не хотіла.

— Я й зараз не хочу, але їду.

— Чому?

— Що чому? Чому не хочу, чи чому їду?

— Не хочеш, та все одно їдеш.

— Не хочу, але я їду разом із тобою.

— Чому не хочеш?

— Тому що те, що ви збираєтесь вчинити, не має виправдання.

— Чому?

— Бо не виправдано нічого, що може призвести до людських жертв…

— Жертв не буде, ми беремо зброю лише для залякування пілотів…

— Жертви є повсюди, де є зброя, і ті люди, які можуть загинути, ні в чому не винні перед нами.

— Ми летимо маленьким літаком, окрім нас буде лише кілька пасажирів…

— Хай навіть один, але то лише невинний пасажир…

— Якщо ти боїшся, краще скажи прямо зараз, і нічого не буде.