Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 23
Дато Турашвілі
— Отакі ви — сьогоднішня молодь, — знову посміхаючись, сказав пан Важа, — добре, що не в Америці живемо і тут її купити не можна, а то пили б кока-колу замість вина.
Пан Важа махнув рукою й підвівся. Гія ще раз подякував господарям і опинився наодинці з братами у їхній кімнаті.
— Я вже готовий, документи свої пустив рікою, — сказав Гія спокійно, але дуже невпевнено, й чекав на реакцію хлопців.
— Мабуть, Куру маєш на увазі, — пожартував Кахабер, а Паата із дуже серйозним обличчям спитав Георгія:
— Паспорт залишив?
— Залишив. Ви що зробили?
— А що ми мали зробити?
— Ви ж мали зустрітися з тим ченцем.
— Зустрілись.
– І що?
— Поки нічого не казали. За кілька днів він приїде, тут і скажемо.
— Він погодиться?
— Ще не знаємо.
— Він повинен погодитись. Чернець нам дуже потрібен. Зброю в літак має занести він.
— Знаємо. Нас усіх обшукають.
— Цього літа, коли ми летіли до Москви, якийсь священик летів нашим рейсом, і ми спеціально звернули увагу — його взагалі не обшукували і поводились із ним з більшою повагою, аби люди бачили…
— Знаю. Зараз це їх влаштовує, тому той чернець нам дуже потрібен. Я вже остаточно вирішив і в будь-якому разі їду. Вже точно знаю, що тут роботи у мене ніколи не буде.
— А якщо я матиму роботу, яка користь?! Сімнадцятий рік навчаюсь, і на місяць мені даватимуть сто двадцять карбованців, та й то понижуватимуть іноді.
— Пішов я, — перебив Паату Гія й підвівся. Попрощався з обома й вийняв цигарку:
— Одразу й покурю на вулиці.
— Наприкінці тижня матимемо відповідь ченця і дамо тобі знати.
— Чекатиму.
Піднявши руку, Гія ще раз попрощався з братами й пішов.
Двері відчинила дружина. Гія спочатку поцілував Манану в щоку, а потім вийняв з кишені ліки для дитини, простягнув дружині з щасливим обличчям і присів на стілець:
— Як він?
— Спить.
— Завтра і гроші будуть.
— Мабуть, на роботу тебе прийняли з такою радістю, що першу зарплатню одразу завтра дають.
Гія посміхнувся.
— Мені відмовили.
— Документи забрав?
Гія кивнув на знак згоди.
— Дай мені, я збережу. Може, коли-небудь згодиться.
— Де збережеш?
— Покладу під твої «левіси».
Гія уважно подивився на дружину, намагаючись вгадати, чи вже знала Манана про долю тих джинсів, та нічого не побачив й сміливо відповів:
— Немає в мене більше документів.
— А де вони?
— Мабуть, уже в Баку.
Тепер посміхнулась Манана:
— Якщо ти їх пустив Курою, навіть до Руставі не дійшли б ще твої документи, і якщо ти передумаєш, можеш зустрічати їх там.
— Не передумаю. Все вже вирішено.
— А як щодо нас?
— Я через вас їду, то не лишу ж вас тут? Спочатку я поїду, а потім, звісно, вас відвезу…
— Як?
— Поки не знаю.
— Та поїхати ти вже остаточно вирішив?
— Вирішив.
— Мабуть, поїдеш у тих нових «левісах».
Манана не посміхнулась, та Георгій все одно сильно розізлився через цей жарт, як це зазвичай роблять чоловіки, і встав. Вийняв цигарку, припалив, потім загасив і гримнув вхідними дверима — через злість він просто забув про сплячу дитину.
Потім, 18 листопада 1983 року, у невдало захопленому літаку, коли Гія отримав кілька куль, серед яких одну смертельну, мабуть, до останньої миті він згадував ту ніч, коли маленькому Георгію показав зорю, промовивши: «Коли скучиш за мною, відшукай цю зірку і помахай мені рукою…»