Читать «Задуха» онлайн - страница 124

— Вікторе Манчіні, ви затримані за підозрою у зґвалтуванні.

Та дівиця з хворобливими фантазіями. Напевно, це вона заявила на мене. Ну, та — з рожевою шовковою постільною білизною, яку я злісно залив спермачем. Ґвен.

— Послухайте, — кажу. — Вона сама запропонувала, щоб я її зґвалтував.

І жінка мовить:

— Він бреше. Він клепає на мою маму.

Мужчина починає зачитувати мені мої права.

І я кажу:

— Ґвен — ваша мати?

Якщо судити із самої тільки шкіри, ця жінка — років на десять старша за Ґвен.

По-моєму, сьогодні весь світ зійшов з глузду.

І жінка кричить:

— Моя мати — Єва Майлер! І вона розповідає, що ти творив над нею всякі непотребства й говорив їй, що це така гра.

Ах, ось у чім річ.

— А-а, — кажу я. — А я відразу не зрозумів. Я думав, ви говорите про те, інше зґвалтування.

Мужчина змовкає й запитує:

— Ви взагалі мене слухаєте? Я вам про ваші права говорю.

Усе — в жовтому блокноті, говорю я йому. Все, що я зробив. І чого я не робив. Просто я взяв на себе всі гріхи світу.

— Розумієте, — кажу, — я дійсно вважав себе Ісусом.

Мужчина дістає наручники звідкілясь із-за спини.

Жінка мовить:

— Я так і думала. Тільки психічно ненормальному спаде на думку зґвалтувати дев'яносторічну бабусю.

Я кривлюсь і кажу:

— Ну, тільки якщо зовсім уже ненормальному. Та й то — навряд.

І вона мовить:

— Ви що хочете сказати?! Що моя мама неприваблива?!

Мужчина защіпає наручник у мене на руці. Потім бере мене за плече, розвертає спиною до себе і надіває наручник на другу руку. Він каже:

— Ходімо у відділення й там розберемося.

На очах в усіх невдах із колонії Дансборо, на очах у клінічних нарків і калічних курчат, на очах у дітлахів, які думають, буцім вони здобувають освіту, на очах у високошановного Чарлі, лорда-губернатора, — мене заарештовано. Тепер я, наче Денні в колодках, тільки по-справжньому.

І мені хочеться крикнути їм усім: ви нічим од мене не відрізняєтесь.

Тут ми всі заарештовані.

Розділ сорок п'ятий

За кілька хвилин до того, як я востаннє вийшов із лікарні Святого Антонія, за кілька хвилин до того, як я звідти втік, Пейдж спробувала пояснити.

Вона дійсно лікар. Вона говорила дуже швидко, і виходила якась каша зі слів, які заважали одне одному. Так, вона лікар. І так — вона тут пацієнтка. Вона говорила дуже швидко, клацаючи кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається. Вона лікар. Займалася генетикою. І сюди її помістили тому, що вона сказала їм правду. Вона не хотіла зробити мені боляче. Її губи, як і раніше, були темними від шоколаду. Вона просто намагалася виконувати свою роботу.

Там, у коридорі, перед тим, як попрощатися вже назавжди, Пейдж потягла мене за рукав і розвернула обличчям до себе. Вона сказала:

— Повір мені, будь ласка.

Її очі були розкриті так широко, що зверху та знизу райдужної оболонки було видно білки. Завжди акуратний пучок волосся в неї на потилиці тепер розтріпався.

Вона лікар, говорила Пейдж. Займалася генетикою. Вона — з майбутнього. Із 2556 року. Вона перенеслася в наш час, аби завагітніти від типового мужчини нашого історичного періоду. Вона говорила, їм були потрібні генетичні зразки. Це могло б допомогти при розробці ліків од якоїсь смертельної чуми. 2556 року. Подорож назад у часі була аж ніяк не дешевою. Це приблизно те ж саме, що космічні польоти для людей вашого часу, говорила Пейдж. Ризик був дуже великим, і якщо вона не повернеться назад вагітною, з непошкодженим генетичним матеріалом в утробі, всі подальші експерименти в галузі подорожі в часі будуть заморожені на невизначений строк.