Читать «Одиничні злочині: поняття, види, кваліфікація» онлайн - страница 39

Як видно з матеріалів справи, Г. обвинувачувався у тому, що вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 263 КК України, в період часу з літа 2000 року до 17 листопада 2005 р.

Відповідно до вимог ст 12 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. дія цього закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набуття ним чинності включно. Зазначений закон набув чинності 23 червня 2005 р. Отже, звільняючи від кримінальної відповідальності Г. у зв'язку з актом амністії, суд не взяв до уваги, що його злочинні дії, які полягали в незаконному зберіганні бойових припасів, продовжувалися і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р., а тому положення цього закону на Г. не поширюються.

У наступній справі неправильне визначення моменту закінчення триваючого злочину призвело до помилки при призначенні покарання.

Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області вироком від 16 лютого 2009 р засудив Б. за ч. 1 ст. 164 КК на один рік шість місяців обмеження волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК до цього покарання суд частково приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком від 3 жовтня 2008 р., за яким Б. було засуджено за ч. 1 ст. 309 КК.

Б. було визнано винним у тому, що він із серпня 2007 р. по грудень 2008 р. злісно ухилявся від сплати коштів на утримання не повнолітньої доньки. Прокурор у касаційному поданні порушив питання про неправильне застосування кримінального закону, посилаючись на те, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 164 КК, є триваючим злочином, який був закінчений у грудні 2008 р., тобто після постановлення першого вироку. Тому суд при призначенні покарання повинен був керуватися не ч. 4 ст. 70 КК, а положеннями ст. 71 КК.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила касаційне подання, зазначивши, що новий злочин — ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, Б. розпочав вчиняти до постановлення першого вироку і продовжував вчиняти після його постановлення, і погодилася, що цей злочин є триваючий. Виходячи із змісту кримінального закону при засудженні особи за злочин, що триває, або за продовжуваний злочин, який розпочався до і продовжувався після постановлення першого вироку, за яким ця особа була засуджена та не відбула покарання, при призначенні остаточного покарання за другим вироком суд повинен керуватися положеннями ст. 71 КК.

Утім, обґрунтовано скасувавши вирок Бердичівського міськрайонного суду, колегія суддів Верховного Суду у цій справі припустилася власної помилки, зазначивши у висновку ухвали, що злочин, передбачений ч, 1 ст. 164 КК є продовжуваним, хоча вся попередня аргументація по справі наводилася щодо триваючого злочину.

Ця помилка є тиловою в судовій практиці і свідчить, що суди не завжди розрізняють триваючі та продовжувані злочини і підміняють одне поняття іншим.

У попередній розглянутій справі злочин, який вчинив Г. (незаконне зберігання бойових припасів) судом також був визначений як продовжуваний. Проте, він є триваючим, і характеризується безперервним здійсненням складу закінченого злочину (ч. 1 ст. 263 КК) за рахунок тривалого порушення встановленої законом заборони.