Читать «Бурелов» онлайн - страница 23

Не знайомий особисто ні з ким із лісових тролів, яких вони зустріли, він, хто зростав у селі тролів, був чудово обізнаний із їхніми звичаями. Живчик знав, коли їхнє «ні» означає «так». Знав, коли треба торгуватися і, що найголовніше, коли слід зупинитися, бо якщо лісовому тролеві запропонувати надто мало за його дерево, він образиться і взагалі нічого не схоче продавати. Коли Живчик завважив на їхніх обличчях промовисті знаки — підібгані губи і тріпотливі ніздрі довгастих носів — він підморгнув батькові. Оборудка вдалася на славу!

Уже згодом, аби відсвяткувати цю подію, Захмарний Вовк гучно відіткнув барило деревного грогу і наточив кожному членові строкатої залоги по чарчині вогненної рідини.

— За славну роботу! — проголосив він.

— За славну роботу! — гримнули у відповідь небесні пірати.

Тем Човновод, такий собі косматий бардадим, поплескав Живчика по спині й стис за плече.

— Якби цей парубійко не знав так добре мешканців Темнолісу, нам ніколи так вигідно не сторгувати б деревини, — вирік він, підносячи вгору чепуруху. — П’ємо до Живчика!

— До Живчика! — дружно підхопили небесні пірати.

Навіть Сліво Спліт, старшина-стерничий, від якого рідко почуєш добре слово, зласкавився:

— А він і справді показав себе молодцем, — визнав він.

Лише один із команди не прилучився до віншувальників: сам Захмарний Вовк. Ба більше, коли Тем Човновод виголосив свій тост, капітан рвучко відвернувся і рушив до стерна. Живчик усе чудово розумів. Ніхто з екіпажу ні сном ні духом не відав, що він — син Захмарного Вовка. Щоб уникнути будь-яких закидів у надмірній прихильності до когось одного, капітан і волів повестися саме так. З тих самих міркувань він був із хлопцем суворіший, ніж із рештою кораблян, і ніколи й знаку не подавав, що міг його любити.

Та розуміти суворість Захмарного Вовка — одна річ, а бути від неї в захваті — зовсім інша! Кожен зневажливий жест, кожна кривда, кожне грубе слово допікали Живчика до живого серця: невже батько його соромиться?..

Проковтнувши образу, Живчик вигодив слушну хвилину і подався на капітанський місток.

— Як ви гадаєте, коли ми будемо вдома? — несміливо запитав він батька.

— Десь надвечір, — відповів Захмарний Вовк, притримуючи штурвал і водночас орудуючи важелями висячих гир-противаг. — Звісно, якщо вітер зоставатиметься ходовий.

Живчик спостерігав за батьком із побожним трепетом. Усі знають, як непросто стернувати небесним кораблем, але непохибність стала ніби другою натурою Захмарного Вовка. Він відчував корабель, неначе був із ним зрощений. Завдяки оповіді помагай-біди Живчик знав, звідки те все.

— Не інакше, ви опанували науку небесної плавби та … та ловитви бур у Лицарській Академії…

Захмарний Вовк повернувся і зачудовано глянув на сина.

— А що ти знаєш про Лицарську Академію? — запитав він.

— Ну, зрештою… небагато, — замулявся Живчик. — Але помагай-біда розказав мені…

— Х-х-х-хух! — полегшено зітхнув Захмарний Вовк. — Ото ще пащекун сухоребрий! Краще жити сьогоднішнім днем, аніж бабратися в минулому, — гостро додав він. А тоді, видимо прагнучи змінити тему, промовив: — Час би вже й тобі опанувати початки повітроплавства.