Читать «Великий секс у Малих Підгуляївцях» онлайн - страница 16
Люба Клименко
Не памнятаю, скіко я спала. Знаю, шо розбудили мене свашки, шоб готовить до «комори». Так колись називався звичай першої брачної ночі.
Як вели мене свашки в комору, то співали:
Ця пісенька мене ободрила. Я була не протів такого коньця моєї свайби.
Привели нас свашки до клуні, постелили нам на житніх снопах постелю і пішли геть — ожидать результатів потєрі моєї дєвственності.
Ви вже догадалісь, дівчонки, шо з усього того вийшло? Великий пшик. Мумріков улігся на постелю й захропів. Я от отчаянія заверещала: «А-а-а!»
І добре зробила, бо потім свашки, які підслуховували під клунею, доказували Мумрікову, що чули, як я закричала од болі.
Сиділа я над Мумріковим, сиділа, а потім і рішила: піду і пересплю з Брігадіром. На зло.
Вилізла я через задні дверцята і тихцем, городами прокралася до Брігадіра в двір. Моє серце калатало, як несамовите. Я хотіла Пашку-брігадіра так, як ше нікада нікого не хотіла. Я просто жаждала його. Я просто умірала от вождєлєнія. Од прєдчуствія любві. Од страсті. Од іскушенія. Вобшем, од всього такого.
Я вже прєдвкушала, як буду тонуть в любовних утєхах. Я вдихала на повні ноздрі вохздух, бажаючи вловити запах його тіла. О, як пахло його тіло! Одурєнно! Воно пахло серпневим сонцем, стиглим житом, гарячою жирною землицею, воно пахло мущиною, настоящим мущиною, класним йобарем і надьожним другом!
Отак я думала, прокрадаючись через чужі городи, перелазячи через чужі плоти і паркани, тікаючи від чужих собак.
Підкралася я до двору свого желанного Брігадіра, як почула шось неладне. Я спинилася, шоб перевести дух і почула странне чавкання. Напрягши свої соколині глаза, узріла — о, Боже мій!
— Брігадір стояв з учителькою Раїсою Степанівною і порав її!
— затягнула я на повний голос і пішла геть з того окаянного мєста.
Я чуть не вирвала од отвращенія. Але не вирвала. Бо побідила моя обіда. На Пашку, на Мумрікова, на себе і на весь світ!
Я хотіла убицця, втопицця, шоб вони всі ридали на моїх похоронах і жаліли за мною!
Я бігла, не знаючи куди. Наконєц я так задихалася, шо впала без сил на землю і дала волю своїм сльозам. Я ридала, не стидаючись. А чого його стидацця? Я — нещасна, покинута жінка, нікому не нужна, ніким не вострєбована!
От лежу я, лежу і голошу:
— Ото така моя свайба! Ото така моя судьба!
Аж вдруг чую коло себе якесь шарудіння. Оглянулася, прислухалася — і дєствітєльно, рядом шось ворушицця. Я, чесно говоря, єлі не всралася. Не фатало мені ше вляпатися в якусь історію. Я завмерла, задержала подих.
— Шо тут за корова реве? — почулося.
Я мовчу, як Зоя Космодем’янська.
— Хто тут? — ше раз почувся мужеський голос.
— Це я — Галя Сливка, — жалобно пронявчала я.
Дивлюсь: якийсь мужик, странно одітий — в якомусь лискучому шльомі і лискучих латах.
— А ти ж хто? — питаю я його.
— Я начальник варти царя Осрісіса.
