Читать «Схід» онлайн - страница 57

Вечорами я стояв біля вікна і дивився на площу. Нам не дуже хотілося виходити, не було куди. Цим містом пробігав нервовий, мертвий дріж. Я не боявся в Іркутську, не боявся в Улан-Уде, ніде не боявся, лише в Читі. Центр був імперський, брутально монументальний, і крізь нього віяв гарячий вітер. У присмерках вирувало якесь життя, молодь, трохи старші, сміх, брязкіт, кілька скутерів з парами на сидіннях, але все потопало у тіні цих класицистичних фронтонів, похмурих фасадів і парадних просторів. Весь кількасотметровий периметр площі займав штаб Сибірського військового округу. Це вони в разі чого мали стримати китайців. Місто жило в їх тіні. Жило ніби крадькома, готове завмерти будь-якої миті.

Хлопці з десанту, з голубих беретів, відзначали своє знамените свято, бродили ватагами у смугастих тільняшках і ревіли: «Слава! Слава! Слава!». Вони купалися у фонтані на площі. Поруч стояли напоготові карети швидкої і автівки поліції. Місто належало десантникам. Але навіть вони, володарі і власники, губилися у безоднях архітектури. Були малими і дитинними в тих своїх біло-голубих поперечних смужках. Спека теж була супроти них, і вже пополудні вони хиталися і підтримували один одного. День закінчувався об одинадцятій вечора, і тоді ставало найспекотніше.

Першого живого російського солдата я побачив у середині вісімдесятих на варшавській Празі. Я мав тоді дівчину на Торговій. У мурі за кільканадцять метрів від її брами були двері. Саме не брама, не вхід, а непримітні, майже непомітні двері в ніші муру. У дверях було вічко. І з тих дверей час до часу виходив солдат або двоє солдатів. Двері відразу зачинялися, і вони раптом опинялися посеред празького натовпу. Високі, худорляві, обличчя губилися в тіні круглих шапок, але можна було зауважити, що вони непорушні, цілковито позбавлені виразу. Випрасувані, випростані і неживі. Такими вони були, коли їх охоплювала плебейська празька тиснява. На тлі цього гомону і махінацій, цієї базарної елегантності, цих хитрощів, цього втіленого люмпен-анархізму, цього елементу, який понад усе зневажав будь-яку владу, вони нагадували механічні фігури. Були вони якісь зловісні, а водночас комічні. Вони були ознакою присутності чужого війська, але в них годі було впізнати якусь потугу. Мали молоді, майже хлоп’ячі обличчя. Дивилися нишком або взагалі не дивилися. У тих великих шапках, часом у фуражках або в пілотках, таких, як у воєнних фільмах. Я їх бачив тільки на тому кількадесятметровому відрізку тротуару неподалік зелених тюремних дверей. Штивні, натреновані, з випраним мозком, вони йшли серед завойованого народу, лякаючись його, зневажаючи його і зовсім його не розуміючи. Я бачив їхні кам’яні профілі на розі Віденської і Торгової і навіть переживав щось подібне на співчуття, бо вони мені здавалися трохи каліками. Іноді це були азіати. Тоді важко було вгадати, що вони відчувають і думають, дивлячись на перехрестя Свєрчевського і Торгової. Киргизькі, таджицькі, казахські рядові. Худорляві і смуглі. Може, вони вважали нас гіршими росіянами, яких треба пильнувати. Або, ще гірше, захищати, бо ми надто слабкі. Вони подолали тисячі кілометрів, щоб побачити на протилежному боці вулиці церкву Святої Рівноапостольної Марії Магдалини у київському стилі. Робітники йшли лавою до автозаводу на зміну. У кашкетах, у незграбних піджаках, важко ступаючи. Тож ми могли для них бути гіршими росіянами. Вони дивилися на завойовану країну незворушно і без подиву, бо самі звикли до того, що їх завойовували, і до чужинського ярма. Їхня ворожість була наслідком втрати людських властивостей, а комізм виникав з решток людяності. Але вони зовсім не нагадували російських солдатів з розповідей бабусь і тіток. Ті були стихією. Жорстокою, бездумною і переможною, але стихією, і були подібними на людей. А ці з Торгової виглядали зловісним інструментом. Тепер я це знаю. Але тоді вони були просто ще одним показовим знаком російської безталанності. Я ними просто легковажив у своїй шістнадцятилітній наївності. Вони належали до того нереального світу, що й Брежнєв, автомобіль «Запорожець», який називали «Жопорожцем», і радянська рок-музика на чолі з ансамблем «Вєсьолиє рєбята». Ця легковажність була помилкою тактичною, та виправданою стратегічно, бо вони там, на Сході, понад усе прагнули, щоб їх сприймали серйозно.