Читать «Схід» онлайн - страница 55

Добре його пам’ятаю, бо це була перша російська річ, яка мені належала. Він тиркотів і накручував кола. Пам’ятаю. Сірий, але також трохи рожевого, як з м’яса. Ледь окреслені обриси, ледь сформовані. Корпус ще так-сяк, бо таки мусив плавати, розсікати воду і не перевертатися догори дном, але вже надбудова була особливо жалюгідною інженерією. Кубик із ледве позначеними, ледве виліпленими обрисами невідомо чого. Мусив плавати — то плавав. Інше не мало значення. Було непотрібним. Ідеалісти.

Опісля зони, праворуч, ми проминули аеродром. Сріблясті «міги» або «су» виглядали дивно на тлі безкінечної зелені. Наче з ними гралося велетенське дитя, а потім знудилося і кудись собі пішло. У траві де-не-де лежали цистерни із запасним паливом. Добре подорожувати колією, бо запам’ятовується лише один образ, зате назавжди. Довгі насипи, зарослі травою, вказували на те, що частина аеродрому під землею. Однак увесь цей комплекс справляв враження партизанського табору. Можна все залишити, покинути і почати заново на новому місці. Це тривало якихось п’ять секунд, і зелена шкіра Сибіру знову загоїлася. Я сидів проти напрямку руху. З тривогою подумав про транссибірську подорож у повному форматі. Тільки всемогутній російський піар міг подати її як щось привабливе. Бездонна російська душа і її залізнична еманація. Це працювало, бо всюди поширювалися чутки, що треба, що велика пригода і майже містика. Після шести годин мені хотілося тільки позіхати. Наче їдеш електричкою до Насєльська, і той Насєльськ постійно віддаляється. Щось було лиш у назвах: Харагун, Могзон, Сохондо, Харагун, Могзон, Сохондо, Харагун, Могзон, Сохондо… Так це звучало. З глибин, з далечини, з часів до Єрмака і до цивілізаційної місії його наступників. Могзон, Сохондо, Харагун — штахети, шифер, пісок, штахети, шифер, пісок, іноді героїчна блакить віконниць. Це була поразка людської матерії. Вони пробували цим привабити, підфарбовуючи цю безжальну безконечність, але не вдалося, бо не було чим. Затонкий шар, заслабкий, і вилазило. Бурі окрушини, розсипані вздовж срібної нитки колії. Трохи бігали мурашки по шкірі, бо я намагався добратися до сенсу такого буття на краю цивілізації, навіть на краю світу — адже там, за стінами цих приплющених домів, не було вже нічого, лише та спазматична зелень, куди кинь оком, пів-на-пів змішана з ідеєю російськості. Так, як через кілька днів у Алханаю, де посеред лісу п’яний хлоп із золотими зубами напирав на Е. і допитувався: «Скажи, а такой лєс у вас єсть, ну скажи! А такіє гори! Ну скажи!». Потім він схопив в обійми дрібненького випадкового бурята і викрикував: «Смотрі, ми тут все живйом как братья!» Бурят намагався вивільнитися, але не мав шансу з цим товстим велетнем, що чіпався до людей на лісовій стежці, аби продемонструвати їм свою гордість за цю жалісливу природу, за цю істеричну вегетацію між одним скрижанінням і наступним. Я розумів золотозубого, але мені було не по собі.