Читать «Схід» онлайн - страница 19

Ми жили, як монахи, і так було добре. Але тепер я люблю дивитися, як проклятий люд землі нарешті повстає і тягнеться за тим, що йому належить. Я крадуся і підслуховую, як вони радяться. У них серйозні вирази обличчя. Не усміхаються, ніби це все їх зовсім не тішить. Пхають візки, з яких щось випадає. Невдовзі будуть свята. Падає на підлогу. Виблискують обгортки. Ми жили, як у монастирі, пам’ятаєш? Свята. Запах рому, запах ванілії. У скляних пляшечках, що нагадували мензурки з ліками. Запахи. Вони наповнювали дім, в якому було небагато, окрім цього. Майже нематеріальне буття. З кухні розносилося тепле повітря. Аура. Холод постелі у недогрітих кімнатах. Ранкове світло на простих меблях. Так було. Тепер також Великий Тиждень, і я їду крізь країну: Вірча, Перемишль, Ярослав. Десь біля Олешиць западають зеленкуваті присмерки. Накрапає дощ. Цєшанів. Я відчиняю вікно, щоб відчути тепле, вологе повітря. Усе вже позамикане. І доми, і крамниці. Лише у напівтінях, у закамарках, на лавках сидять пацани. З пивом, з колою, з чіпсами. Мов зграйки пташок, щоби разом, як горобчики у строкатих трикотажах, у бейсболках, у білих кросівках, які в цій темноті здаються крейдяними. Королі підкарпатсько-люблінської ночі. Відчинені тільки костели. Жовте світло виходить крізь причинені двері і гасне за порогом. Чування біля тіла жида, якого вбили невірні. Вони століттями приходять у цей час і прилюдно лементують і звинувачують. Ніхто нічого не розуміє. Ні священики, ні старі жінки. Замість того, щоб звинувачувати, мали б дякувати, що хтось зробив це замість них. Що хтось замість них убив Його. Бо ж інакше вони самі мусили вчинити, щоб «було виконано». Священики у сутанах, єпископи в золоті із жезлами, сільські баби, побожний народ, який сьогодні весь день сунув навколішки по холодних підлогах, щоби цілувати гіпсові рани, щоби згадувати, нагнітати печаль, плекати ненависть, усі вони в цих чорних суконках, у хустках, з торбинками, з книжечками, в яких все написано чорним по білому, із зім’ятими бейсболками в руках, у джинсах, з ледь прикритими пупками, на хитких обцасах, у зеленавих костюмах, у чорній шкірі, розстеляючи хустинку, щоб стати на коліно, у нафталіні, у парфумах, у невинності, всі вони мали би до хрипоти кричати: «Розіпни Його! Розіпни!». Але їм пощастило. Замість них все зробили євреї. Від початку до самого кінця. А ці стояли з роззявленими ротами і не могли нічого зрозуміти. Не могли зрозуміти, що хтось їх замінив, бо вони були надто боязкі, надто фальшиві, надто дитинні, щоби собі зробити справжнього Бога. Прийшли на готове і потім вже ніколи не могли їм цього пробачити. Так я собі роздумував, вдивляючись у червоні світла авто, які мене обганяли. Кожен має таку хресну дорогу, на яку заслужив. Номер 865, наприклад. Плажув, Нароль, Кадлубіска. Велика П’ятниця. Я мав би звернути до Белжця. Коли там спалювали тіла просто неба, на ґратах із залізничних рейок, то в селі на шибах осідав жир. Але настала ніч, і що? Я стояв би перед чорною залізною брамою і дивився б у темноту. Стояв би і прислухався до поїздів. Нюхав повітря. Все ж повернув ліворуч на сімнадцятку, і тепер Томашів. На заправці «Шелл» черга автомобілів до мийки. Хлопці залицяються до дівчат. Починається вікенд. Я їду своєю країною, задивлений у костели, задивлений у дорожні знаки. Думаю про неї, про те, як вона шукає на радіо своєї Служби Божої. Сама у порожній кімнаті. Крутить ручкою і відкидає непотрібні звуки, усуває надмір світу і врешті знаходить відправу. І так роками. Колись давно кожного недільного ранку вона обертала мною перед дзеркалом у коридорі. Гарно одягненого, випрасуваного, напахченого. Я відчував холодний доторк пальця з краплею одеколону. До кишені клала хустинку, складену вчетверо або увосьмеро. Вона була гладкою і твердою від залізка. Мов тонка дощечка. Іти треба було майже півгодини. Асфальтованою вулицею в тіні старих дерев. Сім’ї трималися купи. Потім дітлахи відділялися і збиралися в окремі рухливі гурти. Костел стояв на піщаному горбі. До нього йти широкими бетонними сходами. Скромна, струнка неоготика. Всередині вміщалося біля ста осіб. Можна було відчути, що ти справді вибраний, але я просто вмирав з нудьги. А тепер хочу, щоб це повернулося, але знаю, що даремно. Спостерігаю за жовтим світлом, що виповзає з дверей костелів. Посеред чорної ночі Любенщини, чорної ночі Сходу із Белжецем на самому її дні, у підземеллях темряви. Але не звертаю, а їду до своїх, дивлячись, як вони завантажують візки, як миють машини, як купують пиво в освітлених павільйонах «Шелл», «ВР» і «Статойл». Змінюю радіостанції, слухаючи голос вітчизни. Цілком так, як вона у своїй кімнаті. Я також налаштовую Радіо Марія. Маю його у програмі. Досить лиш натиснути кнопку. Найкраще його слухати на бічних дорогах, на усіх цих вісімсот з чимось, п’ятсот щось там, чотириста, триста. Восени і навесні, коли на деревах нема листя. Тоді добре видно доми і подвір’я. Видно закамарки. Видно це притишене життя другого плану. Закапелки людських днів. Охайну убогість з пластиковими світильниками, які вдають бронзу, над входом. Усе обрізане, поскладане і зужите. То тут, то там, іграшкового розміру. Доглянуте з останніх сил. Або вип’ячується наново, з якоюсь сумною демонстративністю затираючи сліди колишніх днів. Новації над новаціями, не подібні ні на що. Минуле перемішане з тим, що ще не настало. Дротяна сітка, кури і забетоноване місце для гриля з натурального каменю, плюс комин з клінкерної цегли. Отож минаю Торунь і глибше заїжджаю у вітчизну. Сорок на годину, і дивлюся, звідки дзвонять слухачі. Звідти. З-під низького неба. Дзвонять з-за плаского горизонту. Дзвонять у Велику П’ятницю, коли мусять оплакувати жида з гіпсу, з пластику, а мали би якогось порядного Бога, польського, з крові і кості, з нашого м’яса. Дзвонять від тієї ляської самотності. Від цієї покинутості. Із світової прірви. Як тільки починається нормальна країна, трицифрові дороги, то я відразу їх вмикаю. Слухаю людські голоси. Що мають диван, який хочуть віддати. Не надто вживаний, у доброму стані. Що є електрики, які можуть допомогти за спасибі. Поремонтувати розетку, подивитися, чи десь не іскрить. Що коли комусь потрібно щось перевезти, то є фургон, вільний у другій половині дня, заплатити тільки за солярку, якщо це задорого, то й того не треба. Дають свій номер телефону. Або помер чоловік, діти давно живуть самостійно, залишилася тільки наймолодша, але вона не має візка, тому взагалі не виходить. Лише з кухні до кімнати, до вікна з видом крізь фіранки і квіти, але не далі, бо нема кому допомогти, щоб винести за поріг і трьома сходками вниз, тож сонце має тільки у вікні. То якби хтось міг навідуватися раз або два рази на тиждень, ось номер телефону. Або що певного дня приходить Матір Божа, з’являється цілком по-справжньому, повертаються сили і з плечей спадає тягар днів. Господи, допоможи моєму чоловікові у боротьбі зі шкідливими звичками. А моїй дружині поможи, щоб так не страждала від хвороби. Я це слухаю. Серед обійсть, захованих від дороги по закапелках і загороджених «про всяк випадок». Деякі подвір’я заростають травою, і видно лиш одну стежку, протоптану до фіртки. Де-не-де у вікні біліє непорушне обличчя. Коти на підвіконнях очікують ранкового сонця. Томашів. Паркани. Велика Субота. Червоні пожежні машини припарковані біля костелу. Я знаходжу вісімсот п’ятдесяту і вирушаю в керунку Грубешова. Вимикаю радіо, коли починають говорити отці-редактори. Вони говорять слизько і мертво. Зовсім інакше, ніж усі ті, хто з цих домів, з цих районних поштамтів висилає лепту вдовам. Виглядає так, що вони платять за те, що іноді тремтячим голосом можуть щось сказати з глибини ночі, з безодні своєї Великої П’ятниці, своєї Суботи. Заповнюють бланки переказів і платять за те, щоби хтось їх вислухав. Ядвіга з Любашева. Стефан з Олєчиць. Нізвідки. Німі, відкладені, перевішені на гачок небуття. Вони платять і можуть промовляти з глибини своєї самотності, з глибини свого страху. Отак я їду і чую навколо їхні голоси. Якби не це радіо, ніколи б їх не почув, ніхто не почув би їх. De profundis. Ландшафт починає бути хвилястим. Лагідні хребти узгір’я котяться на схід до кордону. Перемінно ясно-зелені і коричневі, поділені геометрією меж на клаптики. Це зникне, коли помруть останні старі, а молоді виїдуть. Іноді я бачу їх в отих бляшаних маркетах, виповнених трупним світлом. Діди і внуки. Молоді піднесені, з гарячковими очима. Старі обачні, обережні, у костюмах з минулих часів. Невпевнено чимчикують слідом за молодими, що рухаються, мов у гіпнозі. Там нема вікон. Як у гробницях, як у прозекторській. Мабуть, усе це саме так закінчиться. Усі сюди прийдуть і дозволять себе зачинити. Потім згасне навіть мертвецьке освітлення, і всі вони ходитимуть, повзатимуть, присвічуючи собі телефонами, поки не сядуть батарейки. Такі думки з’явилися, коли я їхав вісімсот п’ятдесятою на Грубешів. Обганяв жінок, що везли на роверах свячене. Великі селянські кошики, накриті білими серветками. Була Велика Субота. Придорожні хрести хтось прибрав кольоровими стрічками. Біля одного горіла червона намогильна лампадка.