Читать «Схід» онлайн - страница 18

Так. Ми дещо самотні, коли сидимо собі на ранковому сонці. Тобто я переважно сиджу, а вона лиш присідає скраєчку і відразу схоплюється, щоб зникнути всередині дому і щось там догріти, щось переставити, поправити, пересунути, щоби лежало так само, як п’ять, як десять років тому, як завжди. Потім вона повертається, хвильку гріється на сонечку і знову занурюється в тінь дому, залишаючи мені якісь незакінчені речення, чергову пропозицію. Мій неспокій — від неї. Ця рухливість. Я ніколи не міг всидіти. Але навіть не намагаюся цього тлумачити. Тому ми трохи самотні, коли так собі сидимо. Я дивлюся на неї і думками прямую в її краї. У мої краї. Простір — це минуле. Навіть виїжджаючи з міста до себе, ніколи не їду дорогою номер сім, як би було найраціональніше. Мене зносить на схід, і я втікаю порожньою та дірявою вісімсот першою. Місто відразу закінчується, справа тече ріка, і навіть тоді, коли вона віддаляється від шосе, відчувається, що вона там є, у цій болотяній прадолині, з тисячолітнім намулом, очеретами, великими, як баобаби, тополями. Тому їду туди, щоби не бачити гангрени, яка роз’їдає передмістя і узбіччя головних доріг. Цього більма з бляхи, пластику і кольорів, отруйних, мов шершні. Цих світів «огорож і воріт» разом з «князівствами, завбільшки з ніготь». Я знаю, що саме у такий спосіб моя країна нарешті стає великим світом, витрушуючи солому з черевиків і наздоганяючи людство, одягається і чепуриться, щоб сподобатися, знаю, але очі кривавляться від цього нищення краєвиду. Тому я волію звернути на вісімсот першу, шукаючи решток предвічного, у пилюку і освітлену сонцем куряву, яку несе вітер з надрічкової ріні. Те, що людське, тут потрохи трухлявіє і повільно розвалюється. Силікатна цегла, коричнева деревина. Чорне, біле, сіре. Терпляче виставлене на вітер і дощ. На час, який стоїть, як імла. Сьогодні, завтра, післязавтра. Треба аж кудись поїхати або відрізати сателітку, аби побачити, як пливе час. Бо тут виснажується тільки внутрішність тіл, внутрішність речей, у цеглі, в дереві, виснажується, поки не залишиться сама оболонка. Тому вони — якби лиш була можливість — перейшли б до тих місць, де дні пливуть, як миготливий потік, що несе на своєму хребті всі ці дива, від яких кривавлять очі. Так, як ти колись хотіла піти геть із кухні, повної мух. Так я кажу їй, їдучи вісімсот першою на південний схід, у глибінь власних днів. У пісок, пил і дим від дров, до місця народження. За Донбліном дорога наближається до ріки і біжить високим насипом дамби. У Боровій з’їжджаю до води, а потім іду бетонним пірсом. Ріка пливе спокійно, широко і дико. Срібна сяйлива вода витікає з глибин землі, з глибини цього краю, враженого неврозом, пожертого істерією. Тому я тут майже завжди зупиняюся, щоб подивитися на її меланхолійну величність, на її спокій, на її предковічність, на її незворушність. Уявляю собі, як вона витікає з безодні найдавнішого, мов якимось уламком, крихтою часу протікає цією країною, а потім зникає в далечині, у часах, коли вже нас тут не буде. Але нам не вдається нічого від неї навчитися. Дивимося на її королівський спокій, як теля на нові ворота, як сорока на пень, як шпак у пизду, і до нас не доходить, що маємо тільки малу скіпку від вічності. Так я собі роздумую, заки не під’їде якийсь чоловік на «полонезі» з причепом, щоб накопати піску, рибалка на ровері або пара молодих романтиків у «гольфі», переробленому на газ. Тоді я рушаю далі, у глибину країни. Дорога весь час липне до ріки. У Пулавах можна переправитися через новий маловживаний міст, а тоді на Зволень і Ліпсько, але я волію триматися первинного русла. Треба лиш минути Казімєж, якнайшвидше залишити його позаду, проїхати Ополє Любельське, і тоді справа знову з являється ріка. Навіть тоді, коли її не видно, повітря над нею має інший колір, воно чистіше, і відчувається запах тисячолітніх мілин. Час до часу шосе вибігає на підвищення, і тоді видно фіолетову смугу протилежного берега, який сягає обрію. Потім дорога йде вниз, і села втискаються поміж руслом і височиною. Низькі луки, квасоля і горох пнуться на тички, високі тополі, заплави, трухляві човни у заростях. Як тоді, як сорок років тому над іншою рікою, в селі на пісках, з рибальськими сітями, що сохнуть під стріхами солом’яних дахів. Густо сплетені очка пахли рибою. Я доторкався до них, і здавалося, що вони трохи липкі, але насправді так не було. Просто я пам’ятав холодні клейкі тіла плотви з червоними зябрами, які лежали на кухонному столі і чекали, коли їх обскребуть жінки і підлога літньої кухні вкриється сріблястими кружальцями луски. Так було. А ти мені кажеш їздити на Захід. Ніби хочеш визволити мене від моєї долі. Так, як всі ви хотіли визволитися з тих часів, з тих сіл, з тих літніх кухонь, повних мух, луски і нутрощів риби, на які терпеливо очікували коти. Так я розмовляю з нею, їдучи цією країною невільників. Зараз буде Аннополь, і я поверну на міст, щоби побачити білість піщаних мілин, зелені береги і дзеркало вод, в якому відбиваються хмари. Так. Я знаю, що ти хочеш добра, але я не маю наміру втікати від своєї долі. Не відчуваю спокуси стати кимось іншим. Знаєш, тут усі страждають від неволі. Їм здається, що вони ув’язнені у своєму призначенні. Шарпаються, як звірина у капкані. Лис, здається, може відгризти собі лапу, щоб вивільнитися. З нами так само. Відразу за мостом ліворуч. Марушув, Лінув, Пйотровіце. Усі звідси повтікають. З цих сіл, з цих містечок. Покинуть шифер, металочерепицю, штукатурену і не штукатурену цеглу, вагонку, пригнічені обрізанням дерева і кущі, покинуть минуле, пейзаж і втечуть. Старші у смерть, інші до Кельців, до Варшави, оскільки місто живиться дешевим м’ясом. Втечуть у майбутнє, яке теж м’ясоїдне. Як за твоєї молодості. Переселення народу. Вийти зі свого села, вийти зі свого містечка, вирватися із присудженого. Стати кимось іншим. Пустеля без Мойсея. Без землі обітованої. Обрій далекий, ясний і холодний, як світло дисплея. Люциферський блиск над горизонтом. Місто Завіхост. Довгий прямий підйом за Вінярами, і потім вид згори на схід, на ріку в далині. Я міг би так їхати і їхати. Міняти диски. Перемикати радіостанції. Дивитися, як розкривається пейзаж. Щораз глибше у цей край. У його нутрощі. В глибину його самотності. Тепер, коли починається весна, і ще нема листя на деревах, і все це навколо таке голе, таке беззахисне і таке сумне. Заки почнеться травень, заки він великодушно одягне цю землю. Висихає болото, і пахне димом вогнищ. Чути запах гною, який заносять з-понад полів теплі повіви вітру. Цей дим і цей гній заходять через задвірки до міст. Як підступний туман. На те, що вичищене, витерте, вимите, напахчене. Осідає отруйною росою на всьому новому, блискучому, немов золота поволока. Тому худобу заб’ють. Відведуть її на м’ясокомбінат, звідки чути ні стогону, ні смороду. І полів під паром теж не буде, щоб не палити старої трави. Натомість всюди буде рости пострижена і зелена. Бо ми є невільниками, і, щоби звільнитися, перегриземо власну кістку, як впійманий лис. Потім перехрестя, як завжди, я повертаю ліворуч. Дорога йде вниз, а справа піднімається сандомирське узвишшя з усім тим достоїнством і з красою століть, але я їду тепер вліво, на велику торговицю, і припарковую машину біля плаского залізного барака. Не можу стриматися і заходжу, бо люблю дивитися, як мої брати і сестри купують. Я заходжу в ці бляшані буди, наповнені дрантям і гидотою, і блукаю серед фантомів, серед відображень і облуди. Відразу гублюся, бо все подібне, нереальне і повне того напівтемного блиску, того оманливого освітлення, в якому неможливо розпізнати справжніх форм і кольорів предмета. Але я відважний і не пропущу жодного супермаркету, жодного торгового центру. Звертаю до кожного, що при дорозі, і паркуюся. Бо не можу відірвати від них погляду. Від того, як вони ходять і мацають. Як вдихають запах клею, лаку і штучного каучуку. Снують у цьому звабливому сяйві, як сонні риби, і я з ними, очманілий, самотній і сумний. Дитя дефіциту і регламентованості. Син антиспоживацького світу.