Читать «Схід» онлайн - страница 16

Якогось дня я нишпорив у креденсі вуйка. Довгими літніми днями я іноді залишався сам. Коли в домі западала тиша, все ставало чужим. Я дослухався до власних кроків і скрипу незамкнених дверей. Почувався мов злодій. Закрадався у добре знані закутки. Креденс був білий. Він мав три шухляди, важкі і вщент наповнені. Гумки і бляшки, навічно згаслі ліхтарики з кольоровими скельцями, рештки механізмів, окремі частини сервізу і формочки для виготовлення ковбас і крихких тістечок, потім ножички, точила, пряжки, олово і каніфоль, чорнило і клей, ремінці від годинників з маленькими компасами, прямокутні батарейки, лінзи, синька, оранжеві вентилі, накривки, капсули і коркотяги, справжня робінзонада і самодостатність дому на пограниччі. А серед усього того я наткнувся на червоне пласке пуделко. У ньому був орден. Може, Хрест за заслуги, може, Орден Трудового Червоного Прапора. А поряд — червоне посвідчення члена партії. Мені було одинадцять або дванадцять років, я стояв над висуненими шухлядами білого креденса і думав, що мій вуйко комуніст. На знимці він виглядав молодшим. Я порпався в його речах, а він в цей час або працював у полі, зганяв з пасовиська корів, або ходив селом своїм дрібним енергійним кроком, залагоджуючи всілякі, знані тільки йому, інтереси. Того чи наступного року Мао почав серйозно хворіти і швидко старіти. Його наложниця завагітніла, але ніхто не вірив, що вісімдесятилітній майже осліплий шепелявий старець може бути батьком.

*

Яка це мука, — каже вона вранці. Вона шурхає і грюкає. Відчиняє двері і впускає ранкове світло. Яка, — запитую. Що ти мусиш так їздити, — відповідає вона. Я кажу, що люблю їздити. Вона не любила ніколи, а тепер то взагалі. Ніколи нікуди. Один раз до санаторію яких сорок років тому. Сорок? Більше. Зо три рази — відвідати сина. І все. Тепер лише десять кроків туди і десять назад, шурхаючи. Ніби тіло врешті визнало поразку перед страхом невідомості. Наче страх її врешті подолав. Вона рухається — шур-шур-шур. Це мучеництво, — каже вона, — з тими поїздками. Скільки це кілометрів? Чотириста, — відповідаю. Загалом не надто багато. Завтра Гданськ, потім Познань. Ісусе, — каже вона, відвертається, йде з ранкового світла у глибину дому. Іде до кухні, яка з плином часу стала якоюсь малою. Вона теж зменшилася. Я ступаю за нею, втягаючи непорушний запах дому. Я завеликий, щоб вільно розвернутися. Тому волію сидіти на веранді і дивитися на город, на дерева, які тут ростуть, скільки себе пам’ятаю. Я завеликий, аби вільно розвернутися всередині і у цьому давно застиглому запахові. Заварюю собі каву і виходжу на ранкове світло. Вона йде за мною. Чую: шур-шур-шур. Каже, аби взув капці, бо застуджуся. Я відповідаю, що не люблю, ніколи не любив і не мав. Натомість завжди любив їздити і їздив. Вона дивиться на мої босі ноги, і я бачу, як її трясе. Вона безпорадна. Може лиш сказати, щоб я не ходив босий і стільки не їздив. Ні вночі, ні тоді, коли холодно, взагалі. Вона вже тільки це може для мене зробити. Дріботіти за мною, коли з’являюся, і повторювати, що застуджуся. Більше нічого. Закутана у светри в середині серпня. Десять кроків туди і десять назад. По колу. Вона ніяк не може наблизитися до мого життя. Лише ці капці і чи в машині, коли я так їжджу, достатньо тепло. Я кажу, це немає сенсу, вже нічого не зміниться. Хіба досягну її віку, то почну мерзнути і почну боятися, і тоді закутаюся і перестану виходити з дому. Вона мене взагалі не слухає. Сідає на осонні. Веранда виходить на схід. Вона від самого початку не хотіла тут жити. Хотіла десь у середмісті, в якомусь бетоні, на якомусь там поверсі. Завжди про це казала. Добре пам’ятаю. Тоді я виходив з дому і волочився осінніми полями. Верби, стояча вода у западинах, запах жовтня. Далекий відгомін міста. Вона хотіла в якомусь мурашнику. Аби хтось був за стіною. Аби просто вмикати калорифери, а не цей кокс, не його гострий запах із пивниці, і щоб не пильнування печі. Може, вона вже тоді мерзла. І боялася стежок, які вели через зарості до крамниці, до автобуса. У її рідному селі доми стояли один біля одного. Паркан до паркана. А тут спочатку кущі, а потім ліс. Не для того втікають із села, аби жити в хащах і щовечора прислуховуватися. Спочатку навіть паркана не було. А там, у селі, був. І ніяких чужих. Лише цигани над рікою двічі на рік. Як колись татари. І треба було просто перечекати, витримати, замкнути курей і зняти прання та горщики з парканів. Двічі на рік на піщаних вигонах над рікою. Тепер вона протоптує свою стежину між кухнею, кімнатою і верандою. Як на тому подвір’ї, оточеному з усіх боків будівлями, сусідами і парканами, що жоден циган не прошмигне. А тут усі чужі. І їх постійно більшає. Вони вибудовують щораз більші будинки. Вранці стоять у заторі перед переїздом. Стоять у щораз дорожчих автомобілях, стиснені, як вівці. Але вона, на щастя, цього вже не бачить, бо протоптує свою стежину тільки всередині свого життя. Не бачить цього гарматного м’яса капіталізму. Сама вона була м’ясом комунізму. П’ятдесят років тому. Викрадення і позбавлення спадку. Як метелики на світло. Народ, виведений з однієї неволі в іншу. З мізерії оточених штахетами токів до прірви міста. З пустелі у пущу. З минулого відразу в майбутнє, без жодної теперішності, в якій можна знайти притулок, в якій можна зажити. Час до часу ми туди поверталися. Я мав три роки, сидів на задньому подвір’ї і місив качиний послід з піском. Воно було неначе пластилін. Я не хотів бавитися нічим іншим. Сила первинної матерії. Пісок. Дим. Послід. Це у них забрали. Вони мусили перебиратися, мусили вдавати. Кого? Усіх тих, котрих вже не було. Усіх померлих. Виморених голодом, застрілених, засипаних у підвалах міста, втоплених у каналах, спалених у печах. На їхнє місце мали прийти інші. А також на місце тих, що вижили, але не підходили, бо мали панські замашки. Тож вони прибули на місце померлих. Може, саме тому їй все життя було холодно? Вона оперізується шаликом, прикриває нирки, кутається. Питає, чи маю обігрів в автомобілі. Я кажу, що маю. Кажу, аби ми туди поїхали, до того села, до його залишків, які поволі поглинає повзучий гриб міста. Але вона заперечує. Там вже нікого нема. Все, чого потребує, вона зберігає у пам’яті. Колишніх живих і померлих. То ж я кажу, що можу зробити в машині так тепло, як мені подобається. Що влітку можу зробити холодно. Що навіть можу, коли втомлюся, зварити собі каву. Я хотів би її забрати, але це радше не входить у правила гри. Всідати, висідати, згинати суглоби, зупинятися в чужих місцях. Я хотів би її забрати, але це утопія. Вона розмовляє зі своєю пам’яттю. Лише я потребую ще якихось образів і постійно кудись їду. І пощо так їздити, — каже вона, і, напевно, має рацію. Мабуть, врешті виявиться, що вона не помилилася з тим сидінням на одному місці, з тою обережністю, тим, що причаїлася, як миша під мітлою. З цим острахом простору. До костелу їм треба було йти сім кілометрів через сосновий ліс. Ішли коло возу по глибокому піску. По кісточки, з черевиками в руках. Як євреї через пустелю. До своєї щонедільної землі обітованої на дванадцяту годину. Через сухий ліс, через ті убогі ґрунти, порохи і вітер. Треба було дбати про коня, тож лише наприкінці, на більш-менш битому тракті, усі сідали на віз. Мій дідусь, як Мойсей, що веде свій народ, і, як Мойсей, непохитний у своїй мандрівці. З єгипетської землі, з дому неволі. Кожної неділі. Упродовж цілого життя. Скрип возу, кінський піт, пісок. На світанку на лавку із сирої дошки кидали коц, якусь рудаву ковдру. Замкнені у стародавньому часі, циклічна стежка якого вела до вічності. Сім кілометрів туди і сім звідти. На північний схід від Варшави. Тепер також десять кроків до вікна у кухні, що виходить на захід, і десять назад до веранди, щоб на хвильку присісти на сонці. Трохи далі — паркан і дерева, на які я колись вилізав. Це дивне відчуття: постійно заставати її у цьому місці. Наче вона належить до того старого світу, який не мінявся. Хоча вона його покинула. Як усі вигнанці в тих роках, чиїми тілами і кров’ю живився комунізм. Я пам’ятаю перший святвечір, коли ми їли вдома з одної миски. Тут стояв борщ, тут картопля, там капуста. Ми набирали ложками. У місті. Самотні, як емігранти. Життя навпомацки. Треба було підглядати. Наскільки чужою їй доводилося бути, наскільки всі були чужими. Весь цей народ. І так є досі. Ніби звідкись колись утік і ніяк не знайшов, куди пристати. Весь час у дорозі, мов у гонитві, немов у постійній втечі. Маєш сто двадцять газет, в яких пишуть, у що вбратися, аби не вирізнятись, аби не почувати сорому. Аби змити це тавро походження дідько знає звідки. Я дивлюся, як вона дрібно шурхотить всередину власної долі. Всередину того дому, який мав їх оберігати, мав їм нагадувати доми втрачені, натомість став їхньою в’язницею. Я їх всіх боюся, — каже вона. Кого, — запитую. Ну, всіх тих, що сюди приїжджають. Але ж сюди ніхто не приїжджає. Ну, але їх, тих всіх жовтих. Але ж ти взагалі нікуди не виходиш, — відповідаю я. Не виходжу, але боюся, — каже вона. Я не знаю, коли вона могла там бути останній раз. У тому предивному кварталі між стадіоном і Торговою. З вокзалу від’їжджають автобуси на схід. Водії лаються і перестрашено маневрують. Задом, поміж кіосками, будами, стосами, купами, поміж клієнтурою цієї різнобарвної дешевизни. Африка і Азія. Насторожені хлопці безперервно люструють натовп. Тут все напружено і нема атмосфери ярмарку. Ніхто тут не вдома. Якби ти справді сюди увійшла, то вмерла би зі страху. Так, як вони, котрі тремтять, і кожен з них хотів би лишатися непомітним. Автобуси на схід, на північний схід, так само, як сорок років тому. Але тоді було порожньо. Лишень у час від’їзду, за півгодини до від’їзду голубих автобусів на бетонних платформах збирався натовп. Пустка навколо, і тільки цей тлум біля дверей, аби запхатися. Всередині темний від тісняви автобус від’їжджав, і знову ставало порожньо і тихо аж до наступного рейсу в бік Соколова, Сємятич або Мєндзижеча. Розклад рейсів хтось каліграфічно понаписував чорною нітратною фарбою на маленьких жовтих табличках. Обабіч стояв кіоск із смаженою кишкою, ковбасою і пивом. Тепер у тисняві закапелків між ятками щось смажать в’єтнамці. Дим, чад і запах їхніх приправ. Вона не має поняття, як тут тепер, але ж якось уявляє собі те місце, звідки ми від’їжджали голубим «Єльчем» сорок років тому. Всі ті жовті і чорні зі своїми товарами, з гамором своїх мов, тією своєю чужістю, якої вона здалека боїться, проникають, немов напівпрозорий образ, поміж нею і тими днями, коли ми з фібровою валізкою чекали автобуса. Довкола стояли перекупки, які поверталися до своїх сіл. Ми також поверталися. На два тижні, на місяць, на літні канікули, на свята, на відпуст. До попереднього життя. Далеко проїжджали високим насипом жовто-блакитні потяги. Вони везли робітників. Тіла, викрадені з якихось сільських вигонів, з минулого у прийдешнє. Від них розносився квасний запах. Їм видавали картаті заводські сорочки, в яких вони потім ходили на щодень. Фланель просякала потом. М’ясо для міста. Повні поїзди з Тлуща, з Насєльська. Майбутнє живиться м’ясом. Це так. На війну, на революцію, на зміну системи поїздами везуть тіла з периферії. Потім вдягають у нову, дешеву одежу. Вони там мають черевики за двадцять злотих, каже вона. Я відповідаю, що щораз більше речей буде по двадцять злотих. Мені вже нічого не потрібно, — вона промовляє спокійно і навіть ледь усміхається. Думаєш, що будуть ще дешевші, — запитує. Звичайно, — відповідаю. У шістдесят восьмому — так мені здається — вона мала маленький флакончик квіткового одеколону. Він називався «Білий бузок». Коли ми йшли до костелу або з візитом до родини, вона легко скроплювала ним комір пальта. Потім брала дрібку на палець і торкалася моєї голови, скроні, чола. Неначе робила з мене помазаника сучасності, в яку ми мали за мить вийти і, за допомогою червоних автобусів і трамваїв, переміщатися в її череві, у її ненаситному лоні до Волі, до Праги, до Брудна. Кілька легких доторків, щось на кшталт хрещення, щоб ніхто не розпізнав нашого варварства. Нашого звіриного запаху. Флакончик був видовжений, мав чорну етикетку і золотий напис. Здається. Сім п’ятдесят або якось так. Переважно купувалося в кіоску. Потім кілька крапель перед виходом у світ. Усі так робили. У коридорі, крадькома, невпевнено. Ціле місто язичників, уся країна варварів. Одні страхалися інших, що виявиться. Боячись, що вилізе та одвічна солома з черевиків. Симуляція. Гра. Перебиранці. Вона мала пальто з коміром із якогось чорного хутра. М’яке хутро і запах того «Білого бузку». Хутро було справжнє, бо під пухкою шерстю відчувалася тверда виправлена шкура. Я бачу її в чомусь такому на старих фотографіях. Картки маленького формату, десь п’ять на сім, і з краями, оздобленими вирізами. Ми стоїмо на тлі дерев’яного будинку, це пізня осінь, бо на деревах нема листя, але ніде не видно снігу. День похмурий. Може, це просто Всіх Святих, і ми приїхали туди, де лежать померлі. У місті ми ще не маємо нікого, і нема куди піти, тому щороку ми повертаємося на відлюдний піщаний цвинтар. Я дивлюся на фотографії і бачу холод тих років. Без автомобілів, з промерзлими автобусами, з очікуванням на протягах. Але їй не зимно. Вона дивиться в об’єктив і несміливо усміхається. На голові хустка. Нагробні лампадки тоді були із грубого скла. Зелені, червоні, білі. Після всього їх можна було вживати замість склянок, але не думаю, що хтось так робив. Хіба що гробарі. Вона виходить на веранду і питає, чи я хочу зупи. Кажу, що ні, ще зарано, досить кави. Але поїж чогось, — просить вона. Відповідаю, що так, але не тепер. Мусиш щось з’їсти, — наполягає. Тоді я їй кажу, що люди вже не такі голодні, як колись. Вона пропускає це повз вуха: я тобі загрію. Дріботить до своїх банячків на газовій плитці. Хто знає, може, вона тужить за часами, коли люди сідали до столу, аби наїстися. У певний час і за одним столом. Влітку у літній кухні здіймався рій мух. Стіл стояв біля єдиного вікна. Для мене це були канікули, але інші приходили втамувати голод. Їли тихо, без балачок, які були привілеєм ситих і мали надавати цій тваринній дії вигляд чогось вищого. Серед мух і мовчки. Я був на канікулах, але підозрював, що саме так виглядає життя. В кінці літа я повертався додому і в холодній кімнаті при круглому столі мені здавалося, що всі ми щось вдаємо. Тільки тиша була такою самою. Тепер також. Коли прокидаюся, чую радіо в її кімнаті. Більше нічого. Десь далеко проїжджає потяг. Так буде впродовж багатьох годин. У холодному, тихому домі, який колись стояв на відлюдді. Відразу за фірткою починалися ліски, заячі луки. Серед заростей стояла чорна, прозора вода. Я виходив вранці і йшов куди очі бачать. Була осінь. Пахло холодом, туманом і вологою. Не було всіх тих будинків. Місто ще не підповзало. Я вертався намоклим і мусив переодягнутися перед тим, як іти до школи. Прислухаюся до радіо за стіною і до потягів. Тепер вони їздять швидко, і їх набагато більше. Місто наступає зі всіх боків. У домі так само тихо і холодно, як колись, але здалека вже доноситься гамір. Вона теж до нього прислухається. Крізь мури, через рештки гаю, крізь повітря. Шукає тих давніх окремих звуків, які зберегла в пам’яті. Тоді кожен звук означав якусь знану річ. Ці теперішні вже нічого не означають. Тому, щойно прокинувшись, вмикає свої радіоприймачі. Один біля ліжка, другий в кухні. Радіо Марія, радіо Йосиф, радіо Всіх Святих. Вона встає і ходить від приймача до приймача. Це краще за неозначений гамір світу. Вона слухає і світські станції. Я приїжджаю, і вона мені каже, де і що було про мене. Іноді мені здається, що вона слухає всі програми. Розповідає мені, що сказала лівиця, а що правиця. Я не хочу про це розмовляти, тож вона робить ображену міну. Кажу: мамо, прошу. Я хочу, аби вона говорила про те, що було. Із сучасністю сам собі зараджу. Я приїжджаю і слухаю тишу в цьому будинку, який колись стояв на відлюдді. Вранці прокидаюся в холодній кімнаті і думаю про те, як ми тут опинилися. Вона, він, я, вони. Приїжджаю і сію неспокій в їхньому житті. Я їду з пересадкою. Тут відпочиваю на половині дороги. Відсипляюся. Залишаю авто і їду в аеропорт, щоб полетіти в якусь пизду, про яку вона навіть не має поняття. Вона конечно хоче мого щастя, щоби мені було добре і щоби я був такий, як усі. Синку, я хотіла би, щоб ти на Захід їздив, — каже вона. Мамо, як я маю їздити на Захід? З тієї надбужанської рівнини? З тих пісків, в які били блискавки? З тих ярів зі стоячою зеленавою водою? Мамо, куди ти мене відправляєш? Хочеш зробити з мене зрадника? Якогось підкидька? Ти ж бо мудра, а говориш, як вся та псота з газет, з телевізора: він не любить Заходу, він антизахідний, такий падлюка, а ще вдає дикуна, щоб його там хотіли слухати. Зневажає нашу молоду ліберальну демократію і хоче, щоб тут був бруд і якась Татарія, принижує наші суспільні, інтелектуальні здобутки, наші цивілізаційні зусилля і постмодерністські проекти, бо йому лише бардак в голові, розпад, щоби ми палили старими шинами і щоб корови срали, де трапиться, і зовсім його не обходить звільнення проклятих меншин, бо він звичайна свиня, яка валяється в нечистотах минулого і риє у бруді відсталості. І ще отримує за це гроші. Мамо, ти мудра жінка, і дозволь своєму синові мандрувати туди, куди його ведуть інстинкт і серце. У нього нема сторін світу. Пам’ятаєш, коли я мав шість років, виходив з дому і просто йшов, блукав мочарами, повертався заболочений і щасливий. Залиш сторони світу цуцикам з газет. Вони мусять жити у тиранії керунків. У страхові перед Сходом і в пожаданні Заходу. Мамо, вони знають тільки те, що десь прочитали або хтось їм розповів. Я не так часто приїжджаю, а ти мені з якимось Заходом. Ти сама найдалі на заході була у містечку Плоти на Західному Помор’ї, бо я там сидів у тюрмі. І тобі ще мало всього того заходу? Ти сама шепотіла у в’язниці, що всі охоронці подібні на гестапівців. Знала, що кажеш. Але хочу тобі нагадати, що гестапо прийшло до нас із Заходу і хотіло застрілити твою маму, а мою бабцю, під дерев’яною стіною хати. Але чомусь ласкаво передумало і з якихось незбагненних причин заховало свого Р-38 до кобури. Зі Сходу, натомість, прийшла, тобто приплила Бугом, російська солдатня у смугастих тільняшках і торгувала з твоїм батьком, а моїм дідусем, цукром і самогоном, забираючи при нагоді курей. Так ми собі розмовляємо, коли я в черговий раз заїжджаю по дорозі, у пересадці, сідаю між перельотами і дивлюся, як вона топчеться біля плити з баняками і пательнями, в яких роками пахкотить те саме, і досить мені чогось спробувати, як вертаюся на десятиліття у минуле, починаю згадувати, вертаюся до початків, вертаюся на Схід, хоча ніколи його не покидав, бо тільки недоумкам може здаватися, що справжнє життя десь в іншому місці. А справжнє життя завжди тут, у самій середині. Іноді ми намагаємося віддалитися, намагаємося відірватися, втекти, але це завжди лиш пружна спіраль, тому повертаємося, немов ярмарковий м’ячик на гумці Хіба вирвемо із себе шмат живого м’яса, але тоді помремо від втрати крові, бо таке ніколи не загоїться. Нарешті вона махає рукою і визнає, що їй нічого не вдасться: та хто може встигнути за тобою. Має рацію. Сам не встигаю, а що вже допіру вона з цим своїм «шур-шур-шур», з цим «взуй капці», бо можу змерзнути, як сорок років тому, і тим «з’їж щось», бо я все ще росту. Натомість це я хочу її здитинити, хочу, аби вона розповідала мені про все те, що запам’ятала з найдавніших часів. Про трупи німців у лісі, про те, що дідусеві насправді сподобався комунізм і лишень застороги бабці Юлії вберегли його від вступу до партії. Знову і знову про те, що свобода приплила човнами, баржами і канонірками зі Сходу. Бо в кожному разі ніхто з них не цілився у бабцю Юлію з Р-38 чи що там те гестапо мало на озброєнні. І в кожному разі не відчувалося зневаги Заходу, і самому можна було потрохи зневажати Схід. Тих, хто ловив курей і варив їх разом з пір’ям. Можливо, це не було справжньою свободою, але ж тут ніхто не був готовим до справжньої свободи. Врешті, що би міг з нею зробити? Що взагалі можна зробити зі свободою, живучи між Сходом і Заходом. Та ж нічого не зробиш. Поміж страхом і зневагою. І я люблю, коли вона мені про це каже. Про те, як німці хотіли застрелити її брата, який не зійшов з дороги перед їхнім автомобілем. Був глухонімим. Та все ж не застрелили, бо знайшовся хтось, хто заступився за каліку і захистив його. Хочу, щоб вона таке розповідала. Як часом приходила смерть, а іншого разу свобода, перебрані на німців і росіян. Над зеленою рікою, що несла свої води зі Сходу. А не про те, аби я волочився на Захід. Так.