Читать «Король Матіуш Перший» онлайн - страница 14

Та не минуло й половини уроку, як Матіуша покликали до тронної зали.

— Посли держав, які оголосили нам війну, виїжджають із країни.

— Куди?

— На батьківщину.

«Дивно, представники ворожих держав спокійнісінько виїжджають додому, ніби нічого не сталося! — дивувався Матіуш. — Але, мабуть, навіть краще розлучитися з ними по-доброму».

— А навіщо вони прийшли?

— Попрощатися з вашою королівською величністю.

— А який у мене має бути вигляд — ображений чи розгніваний? — тихо запитав він у церемоніймейстера, щоб не розчули лакеї, а то вони перестали б його поважати.

— Будьте люб’язні і привітні. Утім, не турбуйтеся, вони самі знають, як поводитися в подібних випадках, — порадив йому церемоніймейстер.

Двері широко розчинилися, і до зали велично зайшли чужоземні посли. «Без варти, без наручників і кандалів», — здивовано зазначив про себе Матіуш.

— Прощавайте, ваша королівська величносте! Дуже прикро, що справа дійшла до війни. Ми зі свого боку доклали всіх зусиль, аби уникнути цього. Але, на жаль, наші старання не увінчалися успіхом. З жалем повертаємо ордени — нам не гоже носити ордени ворожої держави.

Церемоніймейстер узяв у послів ордени.

— Ваша величносте, прийміть щиру вдячність за гостинність, надану нам у вашій чудовій столиці. У нас збережуться про неї найкращі спогади. Ми не сумніваємося, що найближчим часом прикре непорозуміння буде ліквідовано, і наші країни, як колись, житимуть у мирі і злагоді.

Матіуш встав і з гідністю промовив:

— Перекажіть вашим королям, що я радий війні і постараюсь якнайшвидше розбити вас, а умови миру пред’явлю необтяжливі. Так завжди чинили мої великі предки.

Посли низько вклонились. Один непомітно усміхнувся.

— Аудієнцію закінчено! — оголосив церемоніймейстер, тричі вдаривши срібною булавою об підлогу.

Надруковане у всіх газетах звернення Матіуша до послів викликало в населення захоплення. Перед палацом зібрався величезний натовп. Звідусіль лунали крики «ура».

Матіуш марно провів у чеканні три дні. Нічого не змінилося. «Король під час війни зубрить граматику, пише диктанти й розв’язує арифметичні завдання — на що це схоже!» — обурювався він.

Жалюгідний, збитий із пантелику, тинявся він садом, як раптом почув знайоме «ку-ку».

І вже наступної миті тримав у руках довгожданий лист від Фелека.

Я їду на фронт. Батько дотримався обіцянки лише наполовину: напився, але спати не ліг, а почав збиратися в дорогу. Не знайшовши фляжки, складаного ножа й патронташа, він вирішив, що це я вкрав, і всипав мені по перше число. Сьогодні або завтра вночі я втечу з дому. Я був на вокзалі. Солдати обіцяли взяти мене із собою. Якщо у вашої королівської величності є якісь доручення, чекатиму о сьомій годині. Дуже знадобилися б на дорогу ковбаса, бажано копчена, пляшка горілки й тютюн.

Неприємно крадькома, як злодюжці, тікати з дому, особливо якщо ти не простий хлопчик, а король. Ще неприємніше прокрадатися в їдальню, залазити в буфет і похапцем хапати, що попаде під руку: пляшку коньяку, банку ікри й великий шматок лососини.