Читать «Король Матіуш Перший» онлайн - страница 16

Розлючений гувернер налив Матіушу чарку риб’ячого жиру й на п’ять секунд раніше, ніж належало за етикетом, відіслав спати.

V

омек, ти?

— Так. Це ти, Фелек?

— Ага! Темно, хоч в око стрель! На вартових би не наскочити!

Матіуш не без зусиль виліз на дерево, а з дерева — на тин, а з тину зіскочив на землю.

— Король, а нетямущий, як дівча! — пробурчав собі під ніс Фелек, коли Матіуш плюхнувся на землю і здалеку почувся окрик вартового:

— Стій! Хто йде?

— Не відповідай! — прошипів Фелек.

Падаючи із забору, Матіуш обдер шкіру на руці: перше поранення на цій війні.

Пригинаючись до землі, вони перебігли через дорогу, скотилися в рів і під носом у вартових проповзли до тополиної алеї, яка вела до казарм. Казарму обігнули справа. Орієнтиром їм служила електрична лампочка, що горіла над гауптвахтою. Потім проминули місток і вийшли на шосе, яке привело їх прямо на вокзал.

Перед ними постала картина, що воскресила в пам’яті Матіуша розповіді про минулі війни. Усюди, наскільки сягало око, палали багаття, біля них солдати розмовляли або спали, у казанах кипіла вода.

Матіуша ніскільки не здивувало те, з якою легкістю Фелек серед цієї нерозберихи вів його найкоротшим шляхом до свого загону. Він думав, усі хлопчиська-некоролі такі. Але Матіуш помилявся. Фелек перевершував навіть найспритніших і найвинахідливіших.

Гармидер, товкотнеча, щогодини прибувають нові й нові загони, які пересуваються туди-сюди: одні до залізничних колій, інші шукають зручного місця для нічлігу. Заблукати нічого не варто. Фелек кілька разів зупинявся в нерішучості. Звідтоді, як він був тут удень, багато що змінилося. Ось тут стояли гармати, а зараз їх відвезли на фронт. На місці гармат розташувався польовий шпиталь. Сапери подалися ближче до залізничного полотна, а там, де стояли вони, метушилися телеграфісти. Частину влоговини, де отаборилися війська, заливало яскраве світло прожекторів, інша тонула в мороці. Як на зло, почав накрапати дощ, трава була витоптана, і ноги в’язнули в липкій багнюці.

Матіуш утомився, йому хотілося перепочити, але він боявся відстати від Фелека, який не йшов, а біг, розштовхуючи зустрічних.

— Здається, тут, — примружившись, сказав Фелек. Раптом погляд його впав на Матіуша. — А де твоє пальто?

— Висить у королівському гардеробі.

— І рюкзак не взяв? Ну, знаєш, так вирушають на війну лише розтяпи, — вирвалося у Фелека.

— Або герої, — відповів Матіуш із гідністю.

Фелек прикусив язик: як-не-як Матіуш — король.

Але Фелек був страшенно злий: і дощ невчасно пішов, і знайомі солдати, що обіцяли заховати його у вагоні, кудись поділись, і ще цей Матіуш, який навіть не знає, що треба брати в дорогу. У нього, Фелека, хоч він і отримав прочуханку від батька, і фляга є, і складаний ніж, і ремінь — усе, що належить мати справжньому солдатові. А Матіуш — це жах якийсь! — у лакованих черевиках, на шиї зелений галстук. Криво пов’язаний через поспіх, брудний, як ганчірка, цей злощасний галстук додавав його зовнішності щось комічне, і коли б не тривожні думки, Фелек напевно б розреготався.