Читать «Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання» онлайн - страница 167

Проте призначення за сукупністю вироків позбавлення волі на строк понад п'ятнадцяти років є лише правом, а не обов’язком суду, який може їм і не скористатися, навіть, якщо одним із вироків особу засуджено за особливо тяжкий злочин. Такий висновок ґрунтується на приписах ч. 2 ст. 71 КК, де зазначається, що «загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років…» (виділено авт. — В.Т.), Таким чином, суд на свій розсуд вирішує це питання, виходячи з конкретних обставин справи, з урахуванням обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, і даних про особу підсудного.

Водночас може скластися і гака ситуація, коли призначення остаточного покарання в межах 15-річного строку позбавлення волі за особливо тяжкі злочини стає неможливим, бо за кожним із вироків це покарання може бути призначене в максимальних межах — 15 років. За таких умов суд зобов'язаний застосувати принцип часткового складання і визначити остаточне покарання за сукупністю вироків на строк понад п’ятнадцяти, але не більше двадцяти п’яти років позбавлення волі, бо поглинення покарань в силу ч. 1 ст. 71 КК у таких випадках виключається.

Хоча у ч. 2 ст. 71 КК наведений лише єдиний випадок призначення позбавлення волі за сукупністю вироків на строк понад 15-ти років, проте за межі цього строку суд може вийти і тоді, коли новий злочин вчиняється під час відбування покарання особою, якій згідно з ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування довічне позбавлення волі було замінено позбавленням волі на строк не менше 25-ти років.

Такий порядок призначення покарання не суперечить приписам ч. 2 ст. 71 КК, виходячи з того, що, по-перше, і в цьому випадку хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, бо відповідно до ч. І ст. 64 КК довічне позбавлення призначається саме за такі злочини.

По-друге, обмежитися у такій ситуації 15-річним строком позбавлення волі суд у багатьох випадках просто не має можливості ще й тому, що це призвело б до порушення вимог ч. 4 ст. 71 КК, згідно з якою розмір остаточного покарання за сукупністю вироків має бути більшим від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

При визначенні остаточної міри покарання за сукупністю вироків щодо особи, яка після засудження за попередній злочин вчинила новий, але до досягнення нею 18-річного віку, слід виходити з таких вимог:

а) максимальний строк остаточно визначених за сукупністю вироків таких видів покарання, як штраф, громадські, виправні роботи та арешт не може перевищувати тієї їх максимальної межі, яка встановлена для них в статтях 99-101 КК;

б) якщо за злочини, що складають сукупність вироків, призначається покарання у виді позбавлення волі, то при визначенні остаточної його міри слід виходити з положень пунктів 1–5 ч. 3 ст. 102, а також приписів ч. 2 ст. 103 КК, відповідно до якої позбавлення волі у цих випадках, незалежно від ступеня тяжкості вчинених злочинів, не може перевищувати п’ятнадцяти років.