Читать «Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання» онлайн - страница 166

Так, за справою Б., останнього було засуджено за ст. 395 КК на один місяць арешту. На підставі ст. 71 КК до призначеного покарання суд приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків визначив засудженому остаточне покарання у виді трьох місяців арешту.

Як убачається із матеріалів справи, Б. за попереднім вироком було засуджено за частинами 2, 3 ст. 140 КК 1960 р. на три роки шість місяців позбавлення волі, а згодом звільнено умовно-достроково на один рік і 21 день. Останній злочин, передбачений ст. 395 КК, Б. учинив у період невідбутої частини покарання, призначеного йому за попереднім вироком. Проте, за сукупністю вироків суд призначив Б. покарання у виді трьох місяців арешту, не врахувавши при цьому, що згідно з вимогами ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Виходячи з цього, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок суду щодо Б. скасувала. Аналогічні помилки допускали суди і за цілою низкою інших справ.

2. Хоча складання здійснюється шляхом приєднання невідбутої частини покарання до знову призначеного, проте межі такого складання визначаються за більш суворим видам покарання, незалежно від того, за яким вироком — попереднім чи наступним — такий більш суворий вид покарання було призначено.

Ця вимога випливає з ч. 1 ст. 72 КК, відповідно до якої при складанні різних видів покарань за сукупністю злочинів або вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий. Так, якщо, наприклад, особа, засуджена до позбавлення волі, вчиняє до повного відбуття покарання новий злочин, за який засуджується до виправних робіт, то остаточне за сукупністю вироків її буде засуджено до позбавлення волі.

3. Межі складання, а отже, й загальний строк (розмір) остаточного покарання за сукупністю вироків встановлені в ч. 2 ст. 71 КК і залежать від:

— виду покарання, який призначений за попереднім вироком;

— виду покарання, який призначений за наступним вироком;

— розміру невідбутої частини покарання за попереднім вироком;

— розміру покарання, призначеного за наступним вироком;

— ступеня тяжкості злочину, за вчинення якого особу засуджено за попереднім чи за наступним вироками.

Якщо за кількома вироками призначені покарання одного виду або такі різновидні, що підлягають складанню з використанням правил ч. 1 ст. 72 КК, то остаточне покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 2 ст. 71 КК визначається в максимальних межах, установлених для більш суворого з цих видів покарань у Загальній частині КК. Наприклад, при складанні виправних робіт максимально допустиму межу становить строк у два роки (ч. 1 ст. 57 КК), а при складанні обмеження волі його максимальний строк не може перевищувати п’яти років (ч. 1 ст. 61 КК) тощо.

Встановлюючи межі складання — максимум відповідного виду покарання — ч. 2 ст. 71 КК передбачає і виняток із цього загального правила, але стосовно лише одного виду покарання — позбавлення волі, загальний строк якого за сукупністю вироків може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років за умови, якщо хоча б один зі вчинених злочинів є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК).