Читать «Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання» онлайн - страница 162

Таким чином, якщо неповнолітній був звільнений від покарання на підставі ст. 105 КК, але в процесі виконання примусових заходів виховного характеру вчинив новий злочин, то правила ст. 71 КК аж ніяк до нього застосовані бути не можуть, бо за попередній злочин покарання йому взагалі не призначалося. Більш того, у особи, щодо якої застосовується ст. 105 КК, відповідно до ч. 3 ст. 88 КК (ч. 1 ст. 108 КК) навіть не виникає судимість, бо стосовно неї хоча і проголошується обвинувальний вирок, але вона засуджується останнім без призначення покарання.

Далі. Загальновизнаним є також поділ звільнення від покарання на такі його види, як: а) умовне та б) безумовне. Якщо при умовному звільненні щодо подальшої поведінки особи протягом визначеного строку висуваються певні умови, виконання (чи, навпаки, невиконання) яких і впливає на остаточність вирішення питання про таке звільнення, то при безумовному, — як справедливо зазначає Ю.В. Баулін, «…жодні вимоги щодо подальшої поведінки особи не висуваються і звільнення від покарання стає остаточним з моменту набуття законної сили відповідним правозастосовчим актом суду».

Аналізуючи ст. 105 КК під цим кутом зору, слід зазначити, що зміст її приписів не містить жодної вимоги, яку б висував закон щодо подальшої (майбутньої) поведінки особи на протязі застосування до неї примусових заходів виховного характеру і яка могла б слугувати умовою її остаточного звільнення від покарання. Зовсім по-іншому вирішується це питання в статтях 104 і 107 КК, де в першій з цих норм (ч. 1 ст. 105 КК) з посиланням на ст. 78 КК, а в другій — безпосередньо (ч. 5 ст. 107 КК), закон встановлює, що у разі вчинення звільненою особою нового злочину в період іспитового строку (ст. 104 КК) чи протягом невідбутої частини покарання (ст. 107 КК) суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК. Звідси випливає, що є всі підстави вважати, що звільнення від покарання за ст. 105 КК є остаточним і безумовним, а тому час, протягом якого до неповнолітнього застосовуються примусові заходи виховного характеру, не є своєрідним іспитовим строком, бо ніяких умов його спливу закон не висуває. У зв’язку з цим у разі вчинення неповнолітнім нового злочину під час застосування примусових заходів виховного характеру останній підлягає відповідальності лише за цей новий злочин і повинен відбувати покарання, яке призначається вироком суду тільки за цей злочин.

Таким чином, вчинення нового злочину неповнолітнім, який був звільнений від покарання на підставі ст. 105 КК, не тягне за собою призначення покарання за сукупністю вироків, бо за попереднім вироком покарання не призначалося. Отже, вказівка Пленуму Верховного Суду (як і думка В.О. Навроцького), що вчинення нового злочину особою, до якої була застосована ст. 105 КК, тягне за собою призначення покарання за правилами ст. 71 КК, суперечать приписам чинного закону.

Слід зазначити, що при вирішенні питання про визначення невідбутої частини покарання, яка за чинним законом дійсно підлягає приєднанню до покарання, призначеного за новим вироком, у судовій практиці теж допускаються ще помилки.