Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 3

Живчик сидів на долівці біля маминих колін, зануривши пальці ніг у густе хутро тілдерової шкури. У хижі стояв холод і гуляли протяги. Живчик нагнувся і відчинив дверцята грубки.

— Я хочу розповісти тобі історію твого імені, — озвалася мати.

— Але ж я, матусю, її вже чув, — заперечив Живчик. Спелда зітхнула. Живчик відчув на своїй шиї її теплий подих, відчув запах квашеного крайдорожника, який вона їла на обід. Хлопець скривився. Як і багато інших страв, що їх полюбляли лісові тролі, Живчик терпіти не міг крайдорожника, а надто квашеного. Він був слизькуватий на вигляд і тхнув тухлими яйцями.

— Цього разу історія буде трохи іншою, — почув він материні слова. — Сьогодні я розповім її до кінця.

Живчик насупився.

— Я гадав, що вже знаю кінець.

Спелда скуйовдила густу чорну синову чуприну. Як скоро він росте, подумала мати і змахнула сльозу з кінчика свого м’ясистого носа картоплиною.

— Історії можуть по-різному закінчуватися, — сумно проказала вона, задивившись на фіолетовий відблиск вогнища на високих Живчикових вилицях і загостреному підборідді. — Від самого свого народження, — почала вона, як починала завжди, — ти був не такий, як усі…

Живчик кивнув головою. Це було так боляче, так боляче — бути не таким, як усі, коли він підростав. Зараз йому було смішно думати про те, як дивувалися батьки, коли він з’явився: темноволосий, зеленоокий, із гладенькою шкірою і вже тоді незвично довгими, як на лісового троля, ногами. Він прикипів очима до вогню.

Світляк горів на всю силу. Куці грубі поліна, з гуркотом обвалюючись у печі, потопали в фіолетових вогненних омахах.

У лісових тролів був чималий вибір деревини, і кожен її вид мав якісь свої особливості. Наприклад, запашник при горінні ширив особливий аромат, і той, хто його вдихав, поринав у хвилі забуття, сповненого марень, а деревина сріблясто-бузкового сон-дерева співала, щойно полум’я торкалося її кори — то була дивна тоскна пісня, і не кожному вона припадала до смаку. І був ще дуб-кривавник, весь порослий нерозлучними з ним паразитами — колючими відростками, знаними як смоляна лоза.

Добути деревину кривавника було ризикованою справою. Будь-хто із лісових тролів, якщо він не знався на лісі, міг розпрощатися з життям, ставши здобиччю м’ясоїдного дерева — і дуб-кривавник, і смоляна лоза були найнебезпечнішими рослинами в цьому похмурому, страшному Темнолісі.

Безперечно, деревина дуба-кривавника давала багато тепла, не смерділа і не співала, зате репетувала при горінні так, що мало хто міг це витримати. Ні, світляк у лісових тролів був у найбільшій шані. Він добре горів, а його лілове полум’я заспокоювало.

Живчик позіхнув, і Спелда продовжувала свою розповідь. Її голос був високий, але гортанний, здавалося, щось булькотить у глибині її горла.

— У чотири місяці ти вже ходив, — говорила вона, і Живчик уловив гордість у материних словах. Зазвичай діти лісових тролів рачкують щонайменше до вісімнадцяти місяців.

— Але… — стиха прошепотів Живчик.

Він знову весь обернувся на слух, хоч уже й здогадувався, про що йтиметься далі. У таких випадках він завжди вставляв своє «але». Щоразу, як наставала така мить, Живчик здригався всім тілом і затамовував подих.