Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 6

— Але ж я його маю, — мовив Живчик.

— Так, справді, — погодилася Спелда. — Завдяки Жмутобородові.

Живчик кивнув головою. Він так добре пам’ятав ту оказію.

Жмутобород тоді щойно повернувся у селище після того, як розвіялися чари тривалого закляття. Живчик пам’ятав, як усі до одного тролі мов діти раділи з того, що ельф-дубовик знову з ними. Бо Жмутобород, який чудово знався на лісових премудрощах, був їхнім порадником, напутником і провидцем. І саме до нього, а не до кого іншого йшли лісові тролі зі своїми бідами.

— Коли ми добулися старезного сон-дерева, де він жив, там уже товклося повно тролів, — розповідала Спелда. — Жмутобород сидів у своєму коконі птаха помагай-біди, і розповідав, де то він був і що бачив у мандрах. Та досить було йому уздріти мене, як його очі широко розплющилися, вуха заворушилися. «Що скоїлося?» — сполошився він.

І я розповіла йому. Я розповіла йому все. «О, заради всього святого, опануй собою», — сказав ельф. А тоді тицьнув пальцем у тебе. «Скажи мені, — попросив він, — У що замотана шия цього малюка? Що воно за штука?»

«Його нашийна вовняна хустка, — відповіла я. — Він нікому не дає доторкнутися до неї. І ніколи з нею не розлучається. Його батько колись спробував забрати її — мовляв, хлопець уже переріс такі дитячі цяцьки. І що ж? Він згорнувся клубочком і плакав, плакав, аж поки ми віддали йому цю шматину назад».

Живчик знав, про що йтиметься далі. Він уже стільки разів чув це раніше.

— Тоді Жмутобород сказав: «Дай-но її мені» — і вп’явся у твої оченята своїми величезними чорними баньками — всі ельфи-дубовики мають такі очиська. Є у світі речі, які бачать тільки вони, а для решти вони неприступні.

— І тоді я віддав йому свою нашийну хустку, — прошепотів Живчик. Він навіть тепер не любив, щоб хтось торкався її, і завжди туго обмотував нею шию.

— Достеменно так, — вела далі Спелда, — і я дотепер ледве йму цьому віри. Та це ще було не все, ой не все.

— Ой, не все, — луною озвався Живчик.

— Він узяв твою шматину і, здавалося, провів по ній рукою, м’яко, обережно, немов то було щось живе, а потім легесенько обвів пальцем вишитий на ній візерунок. «Сон-дерево», — сказав він урешті, і я побачила, що він мав рацію. Мені завжди здавалося, ніби то просто гарний візерунок — оті всі закарлючки, стібочки, аж ні, то було, далебі, сон-дерево, рівне-рівнісіньке, наче твій ніс.

Живчик засміявся.

— І дивна річ, ти спокійно дав Жмутобородові торкнутися своєї шматини. Ти просто сидів там, увесь такий серйозний, спокійний.

Потім ельф іще раз поглянув на тебе і сказав тихим голосом: «Ти — частина Темнолісу, безмовна частина. Іменний обряд не справив свого впливу, та однаково ти частка Темнолісу… Частка Темнолісу», — повторив він, і погляд його затуманився. Потім він підвів голову і широко розкинув руки: «Його зватимуть…»

— …Живчик! — вигукнув Живчик, не в змозі помовчати й секунди.

— Достеменно так, — підтвердила Спелда, посміюючись. — Достоту так ти вигукнув і тоді. Живчик! Перше слово, яке ти взагалі вимовив. Згодом Жмутобород сказав мені: «Пильнуй його, як ока в лобі, бо цей хлопчик особливий».