Читать «Вогнем і мечем» онлайн - страница 21

Намісник незворушно вислухав утішні слова, крутнув хіба що молодого вуса й запитав:

– А скажіть-но мені, ваша милість, що поробляєте ви біля Омельника та звідкіля тут узялися, ще й до того сам один?

– А я не сам один, я людей на шляху лишив, і їду я в Кодак до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милість великий гетьман послав із листами.

– Чому ж ви не попливли на байдаках?

– Таким був наказ, од якого відступати мені негоже.

– Дивно, і вельми, що його милість гетьман так розпорядився, адже в степу ви вскочили в таку халепу; їдучи ж водою, запевне б уникнули її.

– Степи, добродію мій, тепер спокійні, я їх знаю добре, а притичина – це злоба людська та invidia.

– Кому ж ви так не до душі?

– Довго розповідати. Бачите, пане намісник, сусід підлий у мене; він і маєток мій знищив, і дідизну загарбати хоче, і сина мого побив. А тепер, як ви самі бачили, замірявся мене вбити.

– Та хіба ж ви, ваша милість, не при шаблі?

Важке лице Абданка на мить спалахнуло ненавистю, очі люто загорілись, і він відповів поволі, неквапно і чітко:

– При шаблі. І хай відцурається від мене Господь, якщо віднині я ліпшої управи на ворогів моїх шукатиму.

Намісник хотів був сказати щось, але раптом із степу донісся кінський тупіт, вірніше, поквапливе жвакання копит по розмоклій траві.

Зразу ж і слуга намісника, виставлений вартовим, прибіг повідомити, що на підході якісь люди.

– Це, напевно, мої, – сказав Абданк. – Я їх зразу за Тясмином залишив і, ніяк не вбачаючи засідки, домовився чекати їх тут.

Не минуло хвилини – і натовп вершників оточив півколом узвишшя. Вогнище вирвало з темряви голови коней, які роздували ніздрі та форкали від утоми, а над ними – насторожені лиця вершників. Прикриваючи долонями очі від сліпучого яскравого світла, вони швидко озирали всіх, хто був у сусідстві з вогнищем.

– Гей, люди! Хто ви? – запитав Абданк.

– Раби Божі! – відповіли голоси з темряви.

– Вони! Мої молодці! – підтвердив наміснику Абданк. – Нумо сюди!

Декілька вершників спішились і підійшли до вогнища.

– А ми поспішали, поспішали, батьку. Що з тобою?

– У засідку потрапив. Хведько, юда, знав місце і чатував тут зі своїми. Загодя виїхав. Аркан на мене накинули!

– Хай Бог боронить! А що ж це за ляшки тут із тобою?

Кажучи це, вони недобро поглядали на Скшетуського та його супутників.

– Це друзяки чесні, – сказав Абданк. – Слава Богу, цілий я та неушкоджений. Зараз далі поїдемо.

– Слава Богу! Ми готові.

Ті, що під’їхали, почали гріти над вогнем руки, бо ніч стояла хоч і ясна, зате холодна. Було їх душ сорок, причому всі люди високі на зріст і добре озброєні. Вони зовсім не скидалися на реєстрових козаків, що вельми спантеличило пана Скшетуського, особливо ще й тому, що під’їхали вони в такій чималій кількості. Все це здалося наміснику дуже підозрілим. Якби великий гетьман послав його милість Абданка в Кодак, він би, по-перше, надав йому конвой із реєстрових, а по-друге, навіщо б велів іти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усі річки, що течуть по Дикому Полю до Дніпра, могли тільки затягти поїздку. Схоже було, що його милість Абданк якраз Кодак і хотів обминути.