Читать «Вогнем і мечем» онлайн - страница 20
Генрик Сенкевич
– Не з одного, видно, колодязя берете воду ви з тим сусідом.
Дивна якась посмішка ковзнула по тонких губах незнайомого.
– І в цьому ви, добродію, помиляєтеся, – пробурмотів він крізь зуби.
За мить додав голосніше:
– Одначе даруйте мені ваша милість, що я належної не висловив удячності за auxilium і успішний порятунок, які мене від такої несподіваної смерті вберегли. Мужність ваша покрила необачність того, хто від людей своїх одтрутився; та вдячність моя від самовідданості твоєї не менша.
Мовивши це, він простяг руку намісникові.
Одначе самовпевнений молодик навіть не поворухнувся і своєї простягати не поспішав. Зате сказав:
– Не зайво б спершу дізнатися, чи зі шляхтичем маю честь, бо хоча й не сумніваюся в тому, та все ж анонімні подяки вважаю недоречними.
– Бачу я у вас, добродію, істинно лицарські манери, і вважаєте ви справедливо. Слова мої, та й подяки теж, годилося б мені упередити іменем своїм. Що ж! Перед вами Зиновій Абданк, герба Абданк із малим хрестом, шляхтич Київського воєводства, осідлий і полковник козацької корогви князя Домініка Заславського теж.
– Ян Скшетуський, намісник панцирної корогви ясновельможного князя Яреми Вишневецького.
– Під славною рукою, добродію, служите. Прийміть же тепер удячність мою і руку.
Намісник більше не вагався. Панцирне товариство хоч і поглядало звисока на жовнірів інших корогов, одначе зараз пан Скшетуський перебував у степу, в Дикому Полі, де таким подробицям надавалося куди меншого значення. До того ж він мав справу з полковником, у чому відразу ж на власні очі переконався, бо жовніри, повертаючи Абданку пояс і шаблю, що заважали їм приводити незнайомого до тями, подали йому й коротку булаву з кістяним руків’ям і яблуком із слизького рогу – звичайну регалію козацьких полковників. Та й одяг на його милості Зиновію Абданку був пишним, а зугарна мова виявляла гостроту розуму та обізнаність у тонкощах світської поведенції.
Отож пан Скшетуський запросив його повечеряти, позаяк од вогнища, дражнячи нюх і смак, потягнувся вже запах печені. Жовнір вийняв м’ясо із вогню й подав на олов’яному блюді. Заходилися їсти, а коли принесено було добрячий міх молдаванського вина, зшитий із цапиної шкури, зав’язалася й ненудна розмова.
– За наше швидке та благополучне повернення! – виголосив пан Скшетуський.
– Ви, добродію, повертаєтесь? Відкіля ж, дозвольте поцікавитися? – запитав Абданк.
– Здалеку. Із самого Криму.
– Що ж ви там робили? Викуп возили?
– Ні, пане полковник. До самого хана їздив.
Абданк із цікавістю насторожився.
– Одначе ж у приємній компанії побували! Із чим же ви до хана їздили?
– Із листом ясновельможного князя Яреми.
– Так ви і в послах були! Про що ж його милість князь зволив писати ханові?
Намісник глипнув на співбесідника.
– Пане полковник, – сказав він, – ви дивились у вічі татям, які вас заарканили, і це ваша справа; але про що князь писав ханові, це справа не ваша і не моя, а їх обох.
– Я був здивувався, – хитро зазначив Абданк, – що його милість князь такого молодого чоловіка послом до хана відрядив, але, почувши вашу, добродію, відповідь, не дивуюся більше, бо хоча й молоді ви літами, та досвідченістю й розумом зрілі.