Читать «Записки в узголів’ї» онлайн - страница 31

Чюнаґон запитав у Санекати: «Хто з твоїх людей найкраще зуміє передати моє привітання? Приведи його сюди». Кого привів Санеката до чюнаґона, я не знаю, і що саме він передав у своєму привітанні, я також не знаю, лише люди, які сиділи поруч, могли щось собі пофантазувати, а я взагалі нічого не почула. Слуга ж пішов геть із таким серйозним виглядом, що всі розсміялися. Згодом він зупинився біля одного з екіпажів і почав щось говорити. Потім довго чекав на відповідь.

– Мабуть, дама складає своє послання у віршах, – сказав чюнаґон пану Санекаті. – Допоможіть мені теж скласти вірш у відповідь.

Усі з великим нетерпінням чекали, коли ж повернеться слуга, навіть найстарші з чиновників дивились у бік екіпажа дами. Та й увесь натовп також дивився в той бік. Мабуть, дама вже дала відповідь, оскільки слуга зробив декілька кроків уперед, та потім вона знову покликала його своїм віялом. Певно, захотіла щось виправити у вірші, проте вона так довго складала його, що краще вже залишила б так, як є. Не встиг слуга повернутися, як посипались: «Ну як?», «Ну що?». Чюнаґон швидко покликав слугу і почав його розпитувати. Слуга намагався чітко відповідати, але Санмі-но чюджьо перебив його: «Давай коротше, не вибирай слова – так лише зіб’єшся!». На що я потім почула від слуги: «Та тут хоч і помилишся, все одно зміст один і той самий». То-дайнаґону більш за все було цікаво, що ж там відбувається: «Ну, що ж вона відповіла?»