Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 79
Всеволод Зиновійович Нестайко
Нас оточили Ігор, Валька, Сашко-«штурман» та інші піонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здорові!
Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузові, сказала:
— Шкода, що ми не дізнаємось, як закінчилося ваше секретне діло…
Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо. І раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишіть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишіть, добре?
— Напишіть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов’язково.
— Напишіть! Напишіть! — залунало звідусіль.
— Тільки так! — відрубав Сашко-«штурман».
А Валька вже писала на якомусь папірці адресу.
— На́,— сказала вона, простягаючи папірець Кукурузові.— Тільки гляди, не загуби!
Кукурузо нічого не сказав — мовчки сунув папірець за пазуху.
Вони сіли в човни.
— Заспіваймо їм на прощання пісню! — вигукнула Валька.— Заводь, Сашко!
І вони заспівали.
Ми довго стояли на березі. Їх давно вже не було видно, а пісня ще лунала з-за очеретів і розлягалася на всі плавні.
А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо. Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися в нього можна годинами. Дивитися й думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:
— Да, зараз техніка, воно не те що… а взагалі… звичайно… Кажуть, в отакому ґудзику — приймач, у портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь сховати можна…
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, напівпровідниках,— сказав я і почервонів. Убийте мене, щоб я хоч приблизно знав, що то таке є — транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько… А Ігор знав. Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на отих транзисторах.
Кукурузо зітхнув і раптом мрійно промовив:
— А здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Інтересне й незвичайне. Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані по радіо. Між рогами натягнена антена. У вухо вставлений маленький приймач (на транзисторах, звичайно).
Пасти таку радіо-корову — одна насолода.
Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Салимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю. А ти? Ага… Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку і: «Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» І Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі…— кажу я. Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.
— Ну, гаразд, про це потім… А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.