Читать «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо» онлайн - страница 80
Всеволод Зиновійович Нестайко
— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.
— Потопить? А рушниця на що? Ти що, думаєш, для такого діла обов’язково треба людей та дрюччя? Рушниця — це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!
— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.
— От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але… якщо… Взагалі, рушниці будь-хто злякається.
— Авжеж,— погодивсь я.— Тільки як же ж… я… вночі… а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого. А я…
— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
— Що?
— Ну, що на рибалку їдеш абощо.
— Я й так на рибалці зараз.
— Та що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він…
— Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.
— Їдь, а я що…
Я сів у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи: «Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити». Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:
— Ти знаєш… Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас оті полив’яні пряники, що продавалися у сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх.
— Добре, привезу, аякже,— сказав я і відштовхнувся од берега.
Розділ XIX
— Де це ти цілий день бігаєш, не ївши? Диви, аж очі позападали,— докірливими словами зустріла мене мати.
— Та що ви, мамо! Я юшки отак-о наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара,— так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:
— Про якого це ти Сашка?
— Та про… про… Юрчишина,— почав виплутуватись я, як в’юн із сітки.— Отой, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.
А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Значить, не бачила.
— Так що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати.
— Поганюче! Ледве на юшку наловили,— не червоніючи, брехав я.— Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?
— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, а то в мене вже всі вийшли.
І я, радий, що все так добре обійшлося, побіг рубати дрова.
До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, то помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав у сон, як сокира в воду.
І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно. Я його на все життя запам’ятав.
Стою я, значить, на березі острова Переекзаменовки. Стою і бачу: випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як вся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег… Гребенючка. Підходить до мене й каже:
