Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 98
Мнацакан Варданович Тарян
Якщо в Абрагамяна до цього й була якась крихта надії, то тепер її не стало.
— За те, що я знищив сотню таких нелюдів, як ти,— відповів він.— І шкодую, що не встиг довести рахунок до тисячі.
Один з есесівців ударив Абрагамяна дулом автомата, той похитнувся, але не впав.
— Бий, гаде, та пам’ятай, що настане й наша черга бити, чекати лишилося недовго!
— Та він комуніст,— обурився комендант.— Я це відразу зрозумів.
— Так, комуніст! — вигукнув Абрагамян.— І пишаюся цим. А ти виродок!
Комендант затіпався од люті.
— Ні,— просичав він.— Спокійної смерті тобі не бачити. Ти заслужив інше…
Почалися катування.
Абрагамян, знесилений, лежав на землі. З рани на грудях натекла калюжа крові. Обличчя, що недавно палало від гніву, тепер було бліде, ніби в ньому не лишилося й кровинки.
За наказом коменданта обер-лейтенант зв’язав смертникові руки за спиною. Після цього комендант зажадав, щоб Абрагамян доповз до дерева, що росло метрів за сто. А сам пішов, став у затінку того дерева й, діставши з кишені хустинку, витирав свою спітнілу довгу шию.
…Абрагамян повз. Він до крові пообдирав на собі шкіру. З рани на грудях текла кров і лишала на землі червоний слід. Важко собі уявити, які то були муки.
Проте він уперто повз і повз уперед, дивлячись спідлоба на коменданта, ніби міряв поглядом відстань між ним і собою. На якусь хвилю він поклав голову на землю, щоб перевести подих, але комендант заволав до обер-лейтенанта:
— Не давай цій свині спочивати, хай повзе!
Обер-лейтенант ударив Абрагамяна ногою в бік.
…Коли Абрагамян порівнявся зі своїм катом, той наказав:
— Встати!
Полонений спершу зіпнувся на коліна, потім з натугою підвівся на ноги. Він насилу дихав.
— Ну, комісаре, як, ти ще можеш нас убивати? — запитав комендант. Їхні погляди зустрілися. Гнів і ненависть палахкотіли в очах Абрагамяна. Комендант вжахнувся того спопеляючого погляду, мимохіть відсахнувся назад. І тут сталося несподіване. Хтозна, звідки взялися в Абрагамяна сили. Мов тигр, кинувся він на коменданта.
— Можу, тварюко! — закричав фашисту в обличчя і різко вдарив його головою межи очі.
Комендант, скрикнувши від болю, гойднувся і впав на землю. Абрагамян миттю насів на нього і, не маючи іншої зброї, вп’явся зубами комендантові в горлянку.
Поки обер-лейтенант підоспів на допомогу, комендант і очі закотив. Пролунало кілька пістолетних пострілів, і Абрагамян застиг нерухомо.
Але й комендант уже не дихав. Не знав він, яку силу може вдихнути у виснажену, змучену людину ненависть.
…І не назвав свого імені
Концтабір був обнесений міцними й високими стінами, над якими через кожні сто метрів здіймалися сторожові вежі — з кулеметом і рухомим прожектором.
Брудно-зелені бараки, де жили військовополонені, відгороджувалися двома рядами колючого дроту від комендатури й караульного приміщення. У цій частині табору води не було, і в’язні знемагали від спраги. Знаючи, що в тих, хто підходив до обснованих колючим дротом воріт, стріляли без попередження, полонені все-таки, гнані відчаєм, підходили, шепотіли потрісканими, пошерхлими губами: