Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 97

— О, єврей? — спитав раденько.

Я вкрився холодним потом.

— Ні,— відповів.— Я вірменин, кавказець.

Здається, він не повірив. Смаглява шкіра, чорне кучеряве волосся наводило його на думку, що перед ним таки єврей. Стояв коло мене, чекаючи, поки підійде його радник у білому халаті.

Тим часом есесівці перевірили мій одяг. Хоч як обмацували та винюхували, а все-таки не знайшли дорогої для мене речі. В лівому рукаві під цупкою підкладкою я заховав невелике фото коханої дівчини.

Я був поранений у ліву руку, тож, пересилюючи біль, зняв пов’язку, показав, що там рана від осколка снаряда, а не щось інше. Коли мене закінчували оглядати, підійшов зодягнутий у білий халат. Оскільки коменданта взяли сумніви, то «лікар» став роздивлятися мене особливо прискіпливо. Тієї хвилини моє життя залежало від одного його слова.

Комендант з нетерпінням чекав відповіді.

«Лікар» кілька разів оглядав мене прямо й у профіль, навіть обмацав череп й нарешті похитав головою:

— Найн.

Я полегшено зітхнув, наче з моїх плечей зсунувся важезний камінь. Волосинка, на якій висіло моє життя, не обірвалася й цього разу.

Втім, комендант ще не облишив мене. Знову зміряв поглядом з ніг до голови, спитав через перекладача:

— Що робив до війни?

— Грав у футбол, займайся важкою атлетикою,— сказав я йому напівправду.

Почувши таку відповідь, він схвально кивнув головою:

— Гут, гут.

Потім знову спитав:

— А в яких військах і в якому званні ти служив?

— Рядовим у піхоті,— збрехав я, бо насправді був командиром танка Т-34.

— Одягайся! — наказав комендант, тицьнувши палицею на мій одяг, і рушив далі.

Я став одягатися, намагаючись непомітно глянути на Абрагамяна, але… Абрагамяна не було. На його місці стояв росіянин. Абрагамян якимось побитом опинився аж у кінці шеренги. Хтозна, на що вій сподівався, може, передчуваючи невідворотність долі, хотів бодай на кілька хвилин продовжити своє життя. Хоч на кілька хвилин…

Втім, як виявилося, була в Абрагамяна й інша думка. А яка — ми дізналися, коли надійшла його черга…

Перше, що кинулося у вічі комендантові, коли він підійшов до Абрагамяна,— світла пляма на шинелі там, де тиждень тому висів орден Червоної Зірки. Комендант палицею накреслив на грудях в’язня зірку і спитав:

— А де ця залізяка?

Абрагамян мовчав. Він опустив голову й намагався уникнути мулького погляду ворога.

Комендант палицею підвів йому голову, глянув у почервоніле обличчя й закричав:

— Ану, вийди вперед! Ти єврей та ще й комісар! — і подав знак, щоб його перевірили.

Есесівці кинулися на Абрагамяна, як нацьковані собаки. Навіть не чекали, поки він роздягнеться,— самі здирали з нього одяг. Коли з поранених грудей почали зривати бинти, щось впало й глухо дзенькнуло об землю.

То був орден Червоної Зірки, який Абрагамян ховав у себе на грудях.

Комендант підібрав його, покрутив у пальцях, потім, вишкіривши конячі зуби, спитав:

— Це ж за що тобі дали цю цяцьку?