Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 100

— Води,— почувся чийсь знесилений голос.

— Зараз, брате, потерпи…

Проте хворий продовжував марити:

— Одненьку крапельку… росину…

Хтось махав над ним ганчіркою, аби хоч трохи полегшити його стан.

— Сволота, і вони вважають себе цивілізованими людьми,— гнівно прошепотів один з полонених.

— Нічого, дорого їм обійдеться їхня «цивілізація». Боком вилізе…— Я не договорив, бо в темряві раптом почулися обережні кроки.

— Воду несуть,— радісно сказав той, що сидів біля хворого.— Зараз, голубчику…

— Води…— прошепотів хворий і спробував підвестися на лікті.

Справді, кроки наближалися. Усі збадьорилися. Адже хлопчина ніс нам життя. Хто міг, підвівся, дехто зіп’явся на лікті, а в декого тільки й вистачило снаги, щоб розплющити очі.

Але сталося жахливе: хлопець, який уже майже дійшов до нас, раптом спіткнувся в пітьмі й упав. Казанок вилетів з рук, брязнув на землю.

Відразу ж на цей шум спалахнув прожектор і пролунала кулеметна черга.

Всі миттю припали до землі. Світло прожектора знов ковзнуло над нами, знов затріскотіла кулеметна черга.

Хлопець підвівся і взяв казанок, щоб знов іти по воду.

— Почекай,— притримав його за полу українець.— Може, там щось запідозрили.— Він згадав, що хлопець все одно нічого не чує, і злегенька притис його до землі, показуючи, щоб той сів і нікуди не йшов.

Юнак заперечливо похитав головою, випручався і все-таки вирушив по воду.

Над табором знову залягла важка тиша. Тільки вряди-годи чулися кволі стогони та слова, що краяли душу:

— Води…

— Пити…

Хвилини здавалися годинами — важкими, томливими.

Подув вітер. Зривав куряву, пісок, жбурляв у обличчя.

Виглянув місяць і сумно поплив між хмар. Уже видно було далеко: колюча загорожа, сторожові вежі, навіть помпа, де текла така жадана вода. Коли добре прислухатися, можна навіть почути її плюскіт.

Я вдивлявся туди, за колючий дріт, і таки намацав очима ледь помітну рухому тінь. Якби я не знав, що там людина, то, мабуть, ніколи й не побачив би її. Вона повзла до води. Проповзе метр-два й завмирає, поклавши на землю голову.

— Хлопець наближається до води,— прошепотів я. Хто міг, підвели голови, вдивляючись у той бік. Нічого не розгледівши, хтось сказав:

— Тобі здалося… Нема там нікого.

«Невже мене зраджує зір?» — подумав я, напружено вдивляючись у ніч. Ні, я не помилився, он він знову поповз.

На щастя, коли світло прожектора знов замиготіло над табором, хлопець лежав непорушно.

— То він, я вам точно кажу.

— Де, де?

— Метрів за двадцять од помпи,— сказав я.— Ну й спритний же хлопчина.

— Молодець хлопець, справжній герой. Як жаль, що він глухонімий.

Дарма. Головне, щоб зостався живий,— відповів я.— Ще молодий, після війни його вилікують.

— Доповз? — знов запитав сусід.

— Уже набирає воду.

Раптом немов з-під землі виросло два фашисти й кишеньковими ліхтариками освітили хлопця. Той різко обернувся на світло й побачив дві темні постаті.