Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 95

Коли ми дійшли до оплетених колючим дротом воріт, що скидалися на химерний хрест, автоматники, які стояли ліворуч і праворуч входу, відразу виструнчилися, віддаючи честь начальникові нашої варти — есесівському лейтенанту. Той пройшов у невеличкі двері, що відчинялися у воротях, видно, десь там про щось доповів, бо незабаром розчинилися обидві стулки й самих велетенських воріт і, наче пащека міфічного звіра, почали нас усмоктувати в себе.

— Ось вони, ворота фашистського «раю»,— пошепки сказав я Абрагамяну, який ішов поряд зі мною.

Абрагамян промовчав, і я побачив, який він занепокоєний. Звісно, було чого непокоїтися, та й рана в грудях весь час нагадувала про себе, але мені здалося, що саме в цю мить Абрагамян про щось здогадався чи помітив, і його напосів неспокій. Я знав, що Абрагамян був старший політрук, і хоч тепер на його формі знаків розпізнання не було, відчувалося, що це не рядовий солдат. Навіть важко пояснити, що саме виказувало у його зовнішності командира — чи то горда постава, чи глибокі очі, що світилися розумом, чи вольовий вираз обличчя, хтозна. Він був старший за мене на десять років, воював ще з білофінами, а вже на цій війні був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Хоча нас уже перевіряли й обнишпорювали кілька разів з голови до п’ят, знову вишикували для чергового обшуку.

Комендант табору, тонкий довгов’язий глистюк у званні капітана, став перед шеренгою полонених. Найперше, що звертало на себе увагу в його зовнішності,— це величезні зуби — такі великі, що не затулявся рот, а довжелезні руки, наче мавпячі лапи, мало не сягали колін. Зріст його ще більше підкреслював контраст з коротеньким перекладачем, наче навмисне підібраним,— дрібненької породи чоловіком.

— Отже, всім комісарам і євреям вийти вперед — переклав коротун наказ коменданта. Голос у нього був тонкий і писклявий, як і личить такому курдупелеві. Витримавши невеличку паузу, він провадив далі: — Нагадаємо, що полонений має право лишити в себе тільки солдатський казанок та ложку. Інші особисті речі — розкіш для полоненого, їх треба негайно здати. На це вам дається п’ять хвилин.

Перекладач замовк і глянув на коменданта.

— Ферштейн? — спитав той, помахуючи півметровою палицею, тонкою і відполірованою до блиску.

Всі мовчали. Та й що мали відповісти? Всього лиш тиждень були в полоні, а вже багато чого набачилися й натерпілися.

Комендант, зрозумівши, що ніхто з шеренги не вийде, сказав:

— Ну що ж, тоді розпочнемо.

Стояв червень місяць. Палило полудневе сонце.

Чомусь саме зараз думалося про жнива, про те, що ось починається гаряча пора польових робіт, а світом колотить війна, перевернула все догори дном, і люди займаються зовсім не тим, що призначено їм природою. Наш довгий шлях до цього фашистського пекла пролягав через українські поля, колись такі багаті й розкішні, а тепер сплюндровані й безлюдні, як мертва пустеля. Земля порепалася, наче від гніву, що з нею повелися так по-варварськи. Вона ждала дбайливих, люблячих рук, які обробили б її, напоїли. Але ті руки забрала війна. І замість поту, яким одвіку зрошував ниву орач і жнивар, на землю лилася кров…