Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 6

На обличчі Петренка відбився сумнів.

— Товаришу єфрейтор,— посерйознішав майор.— Зараз же відведи Армена до перукаря, хай постриже його, а потім у лазню. Тоді до старшини, хай щось підшукає зодягтися хлопцеві, поки пошиють форму. І не забудь добре нагодувати його, зрозуміло?

— Єсть, товаришу майор,— зірвався з місця єфрейтор Петренко.

* * *

Восени 1943 року наші війська визволили Дніпропетровськ. У цій операції брав участь і стрілецький полк майора Кузнецова. Після тривалих кровопролитних боїв воїни були зморені, виснажені безсонням і втомою. І от нарешті зупинилися в лісі для перепочинку та поповнення полку, що зазнав чималих втрат.

…Вкомплектувалися, відпочили, одержали наказ знову рушати в дорогу. Тепер шлях військового ешелону пролягав у напрямку Першого Українського фронту.

Уже стояв холодний грудень. У товарних вагонах топилися чавунні «буржуйки», було гамірно й душно. Біля прочинених дверей гуртами збиралися солдати і з сумом дивилися на спалені села, зруйновані міста, на німих свідків недавнього бойовиська — розбиті танки й понівечені гармати, застряглі в розгаслих болотах. Обгорілі автомобілі, повалені телеграфні стовпи, підірвані мости, зруйновані будинки… Боляче було все це бачити.

Поїзд на великій швидкості мчав на північний захід, залишаючи позаду звільнені села й міста… Солдати, стомившись від одноманітних краєвидів, потроху розходилися, вмощувалися на нари перепочити.

Біля дверей зостався лише Армен, який уперше їхав у таку далеку дорогу. Споглядав місця колишніх боїв, і його серце дедалі більше наповнювалося гнівом і ненавистю…

Летів поїзд. І що далі він їхав, то жахливіші картини відкривалися зору — відступаючи, розлючені фашисти нищили на своєму шляху все, що могли.

Четвертого дня на світанку ешелон зупинився на маленькій станції. Воїни вишикувалися в колону й рушили на захід. Пізнього вечора уже дісталися бойових позицій.

Розділ другий

Була середина грудня. Холодний ліс стояв мовчазний. Вряди-годи сюди долинав гуркіт далекої канонади. А ось і знайомий гул наших літаків — три ескадрильї легких і спритних винищувачів подалися на захід, блиснувши проти сонця срібними крилами.

Армен швидко призвичаївся до військового життя — нові порядки, нові друзі. Бійці полюбили його. Великою втіхою для хлопця було й те, що в полку воював ще один вірменин — уславлений снайпер сержант Вартан Авчян.

Високий і широкогрудий, Вартан мав пухнасті вуса, чорні-чорні великі очі, коротко підстрижений, як у боксера, чуб. Ніколи не розлучався зі своїм карабіном з оптичним прицілом. Родом він був з Ленінакана. Три роки тому закінчив історичний факультет Єреванського університету й готувався вступити до аспірантури, писати дисертацію з історії вірменського народу. Після іспитів збирався повезти додому свою однокурсницю Каріне, але тут почалася війна, і Вартан пішов на фронт.

Полювання для нього було родинним захопленням: дід — завзятий мисливець, батько також славився цим умінням, зрештою батькова мисливська рушниця перейшла й до Вартанових рук, і він, коли наставали канікули, нерідко ходив з друзями на полювання.