Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 8

Але Армен, хоч уже давно, ще до зустрічі з батьком, вирішив розповісти йому про мамину загибель, тепер занімів, припавши обличчям до татових грудей, щось стисло йому горло — не хоче він терзати батькове серце тяжкою звісткою, не хоче розповідати, скільки сам він сьорбнув лиха, коли зостався один, як палець, і як йому пощастило потрапити на фронт. Проте батько, нічого не відаючи, просить сина: «Армене, рідний мій, годі, не плач… усе те минуло… Розкажи мені краще, як там наша матуся, що вона робить, як її здоров’я? Зрозуміло, працює… Але чому вона не пише мені листів? Ні мама, ні ти. Уже майже рік минув, як жодної вісточки з дому…»

Та що міг на те відповісти Армен? Хоча й мовчати далі не було сил. Він набрався духу і сказав батькові, що маму розстріляли фашисти. Сам же пішов на фронт, аби помститися ворогам…

Батько застиг, на його чорних очах блиснули сльози. Схвильований, він обома руками міцно обхопив сина за плечі, подивився в рідне обличчя і притис Арменову голову до своїх грудей: «Синку, рідний мій, ми самі лишилися на цьому світі, осиротіли… Віднині батько й син боротимуться пліч-о-пліч проти гітлерівської нечисті, страшна буде наша помста ворогам за матір…»

— Армене, ти сам? — озвався позаду Вартан і обірвав його думки.

Армен од несподіванки аж підскочив.

— Як бачите, товаришу сержант,— мовив згнічено й став пригладжувати на собі одяг.

— Сиди, сиди,— поклав йому руку на плече Вартан.— Коли ми вдвох, можеш не вставати.

— Хіба ж так можна? Так не годиться, ви ж більш як на десять років старші за мене.

Вартан дружньо поплескав його по плечі.

— Ну, добре, добре, сідаймо разом. Сьогодні й я добряче стомився. Але знову даремно…— невдоволено сказав він і, вмощуючись біля грубки, простяг руки до тепла.

Армен знав, що ця досада через невдале «полювання».

— Морозець береться, от фрици й поховалися в бліндажі, як ведмеді в барліг. Хоч би один вистромив носа…

— То це ж добре. Можна підкрастися зовсім близенько й шарахнути прямо в бліндаж,— пожартував Армен.

— Знаєш, Армене-джан, мій батько, відомий мисливець, казав, що невчасно розбуджений від зимової сплячки ведмідь стає в сто разів небезпечніший. Розповідав, що якось зимового дня пішов зі своїм товаришем Агасі до лісу по дрова. Ну, й рушниці прихопили. І так сталося, що в глибині лісу випадково натрапили на ведмежий барліг.

— Агасі,— каже мій батько.— Давай витягнемо сонного ведмедя з його кубельця.

— Тобі немає чого робити? — застеріг Агасі.— Прокинеться — не минути біди.

Ну, посперечалися трохи й таки вирішили тягти Михайла на білий світ. Зрубали доброго дрючка й давай штрикати в барліг. А він глибокий був, не дістає дрючок до ведмедя, хоч як старайся.

— Ну добре, тоді давай викуримо його звідти,— знайшов вихід батько.

Назбирали хмизу, наскладали біля входу в барліг й запалили… Через кілька хвилин вискакує розлючений ведмідь і кидається на батька. Тієї ж миті батьків товариш Агасі і вистрілив у ведмедя. Поранений звір заревів од болю, облишив батька і, розвернувшись, кинувся на Агасі. Той мерщій на дерево. Ведмідь і собі за ним. Цього разу вже бабахнула батькова рушниця, і ведмідь, гепнувши з дерева, випустив дух… Та відтоді мого батька почали прозивати Безвухий Мушег, бо ведмідь лапою зніс йому вухо. Хоча раніше звали Анецонц Мушег, тому що він родом з міста Ані.