Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 5
Мнацакан Варданович Тарян
Майор на якусь мить завмер, потім підійшов до хлопця.
— Ти звідки взявся?
— З вами приїхав,— буркнув Армен.
Майор подивився на комісара, потім на начальника штабу й розгублено знизав плечима.
— Яким це чином?
— На «хвості»…
— Як же ти не замерз?
— Коли машина їхала повільно, зістрибував і біг слідом, аби зігрітися… А потім знову на «хвіст»…
— Он воно як…— Майор розгублено похитав головою: — Як же ти зміг проїхати таку дорогу на «хвості» машини? Ні, це щось неймовірне.
Армен опустив голову.
— Що тепер мені робити з тобою? — трохи підвищивши голос, запитав Кузнецов.— Хіба я не тобі казав, що не можна?.. Чого не послухався?
Армен, незважаючи на те, що промерз до кісток, намагався не показати цього. По-військовому виструнчився, сказав:
— Я, товаришу майор, мушу помститися…
Майору забракло слів. Не знайшлося їх і в комісара та начальника штабу. А молодший сержант Бойко подумав: «Видно, мужній хлопець, такий не кидає слів на вітер».
Хоча Арменова відповідь і сподобалася майорові, однак, приховуючи це, сказав що суворіше:
— І без тебе є кому воювати. Сьогодні ж відправлю назад.
— Ні, не поїду… не хочу… Товаришу майор, благаю… хочу бути в армії… Я читав книжку «Як гартувалася сталь» Островського. Корчагіну було всього лише п’ятнадцять років, а мені… я і він…— Армен не знаходив переконливих слів, і від безсилля на очі йому набігли сльози.
Хоча згадка про Островського трохи збила з пантелику майора Кузнецова, проте він і не думав здаватися. Однак сльози хлопчика сколихнули його душу. Знову згадав свого сина Дмитрика. Відчувши вагання, звернувся до комісара:
— Ну, що будемо робити, Петре Михайловичу?
— Костянтине Георгійовичу, коли він так наполегливо просить…
— Та ще й після такої тяжкої дороги…— додав начальник штабу.
— Так,— провадив далі комісар.— Жаль його відправляти назад. Без нагляду зовсім пропаде…
— Ваша правда, комісаре.
— Нехай лишається при штабі. Думаю, що біля нас хлопець зміцніє і в майбутньому стане справжнім мужчиною.
— Хай стане сином нашого полку,— додав начальник штабу.
Армен, затамувавши подих, дослухався до їхньої розмови й не зводив очей з майора. Коли їхні погляди стрілися, майор не втримався від усмішки й, хитаючи головою, проказав:
— Ох ти ж чортеня…
Армен і собі усміхнувся під ніс.
— Ну, добре, скажи спасибі капітанові та комісарові, це вони умовили мене… Лишайся у нас, при штабі.
Хлопець, полегшено перевівши подих, підійшов до них ближче:
— Дякую, товаришу майор, дякую, товаришу капітан, спасибі, товаришу комісар.
Нараз усім стало весело.
Вони разом зайшли до штабу. Воїни, які там були, здивовано дивилися на Армена.
— Де це ви дістали його, товаришу майор? — запитав штабний писар єфрейтор Петренко, змірявши очима хлопця з голови до ніг.
— Довга історія. Віднині він буде при нашому штабі, листоношею. Словом, маєш помічника.
— Е, який із нього листоноша? — зверхньо кинув єфрейтор Петренко.— Самому доведеться ходити замість нього. Все розкажи, покажи, а тоді ще й одведи куда треба.
— Помиляєшся, через кілька днів побачиш.