Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 2

Майор Кузнецов тяжко зітхнув.

— Жаль хлопця… Однак дивуюся, чого це його й досі не віддали в дитбудинок.

— Віддавали, товаришу майор, і не раз, але він тікав звідти.

— Чому? Хіба йому там не краще? — здивувався комісар Желєзнов.

— Звичайно, там непогано, товаришу комісар, але, знаєте, він марить фронтом.

— Чим?

— Хоче піти на фронт. Я кілька разів сама бачила, як він, майже плачучи, просив офіцерів, які вирушали на фронт, аби і його взяли.

— То й що, отак і став безпритульний? — спитав комісар.

Майор і його товариші замислилися, вже не слухаючи офіціантку. Ось що робить війна з такими ми хлопчаками, виповнює їхні серця ненавистю і жадобою помсти…

— Як його звуть? — спитав Кузнецов.

— Армен,— відповіла офіціантка.— Тут його знають усі.

— Прошу вас, поки що нагодуйте хлопця, а я подзвоню, щоб приїхали й забрали його в дитбудинок. Шкода, якщо лишиться недоглянутим і пропаде,— сказав майор і рушив з товаришами до дверей.

Підійшовши до хлопця, він зупинився, скуйовдив йому чуба.

— Армене, іди сідай он там. Зараз тебе нагодують, а потім відвезуть у дитбудинок.

Хлопець здивувався, що майор назвав його на ім’я, але це, здається, його підбадьорило.

— Ні, товаришу майор,— відмовився Армен.— У дитбудинок я не піду. Візьміть мене на фронт, там мій батько.

— Не можна, Армене, ти ще малий, тобі треба вчитися.

— Ні, я хочу знайти свого тата, розповісти йому, як фашисти замордували маму… Хочу бути поруч із татом…

— Молодець, це чесний намір… Однак не можна, немає такого дозволу, ти ще малий.

— Чого це малий, скоро шістнадцять буде,— Армен додав собі один рік, сподіваючись, що це допоможе.

— Все одно малий, закон не дозволяє…

— Але хіба ж я боягуз? І до того ж стріляю добре, часто ходив з татом у тир, і ми там змагалися.

— Ну і як? — усміхаючись, поцікавився комісар.

— Звісно, тато перемагав, але… слово честі… я теж стріляв непогано. Хіба я тоді був не малий, якихось дванадцять-тринадцять років, а тепер…

— Все одно, ти ще повинен учитися,— гладячи Армена по голові, стояв на своєму майор.— Ну годі, годі про це. Іди сідай їсти. А ти,— обернувся він до Бойка,— заводь машину.

Він зайшов з товаришами до кабінету директора, попросив, щоб подбали про хлопця, потім подзвонив, аби його забрали й відвезли у дитбудинок.

Вітер подужчав, жбурляв мокрим снігом в обличчя, коли майор Кузнецов та його товариші підходили до машини. Аж раптом перед ними де не взявся Армен.

— Товаришу майор,— звернувся він до Кузнецова,— дякую за гостинність…

— На здоров’я, Армене,— задоволено всміхнувся Кузнецов, радіючи, що нарешті вдалося умовити хлопця.— А в дитбудинку тобі буде краще,— підбадьорив його і тільки-но повернувся, щоб сісти в машину, як знову почув:

— Ні, в дитбудинок я не поїду. Хай і сто разів забирають, все одно втечу.

— А потім? — розгнівався майор.— І чого ти затявся? Бачиш, яка негода, а ти в такому вигляді…— і він рукою показав на Арменове лахміття.