Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 101
Мнацакан Варданович Тарян
— Партизан?! — закричав один із фашистів і вдарив полоненого автоматом.
Хлопець упав, потім звівся на коліна, силкуючись стати на ноги. Але, видно, не мав сили.
І раптом сталося те, що приголомшило нас.
— Звірі! — закричав німий.— Там люди вмирають!
Ми не вірили своїм вухам. Скільки знали його, не міг вимовити ані словечка.
— Ви чуєте! — вигукнув українець.— Він заговорив, ви чуєте? Німий заговорив!
Безмежна була б наша радість, аби це сталося не за таких обставин.
На галас з усіх боків засвітилися прожектори, стало видно як удень, і те, що відбулося, тепер міг розгледіти кожен.
Хлопець здійняв угору стиснуті кулаки й, кинувшись на німця, який був ближче до нього, вигукнув:
— Убивці!
Зацокотів автомат, і хлопець упав…
І знову місяць заплив за чорні хмари, щоб не бачити, як помирає світла душа.
Кусень хліба
Був 1945 рік. Нарешті я вийшов з-за колючого дроту концтабору — як завжди, справедливість таки взяла гору. Здавалося, мир і спокій панували в усьому світі. Від волі, від щастя, що вирвався з пекла, паморочилося в голові.
Я йшов вулицями Міндена до щойно утвореного пункту репатріації і ще не вірив, що незабаром повернуся на Батьківщину. Ішов сам, зодягнутий у лахміття, з брудною сумкою від протигаза, в якій було всеньке моє майно: голка, нитка, ножик, зроблений з розплесканого цвяха, щербата ложка. Ще, правда, я мав дерев’яного ящика з мотузяною ручкою, з яким не розлучався і в якому зараз лежало справжнє багатство — грудка сірої солі завбільшки з кулак, дбайливо загорнута в ганчірку. І був у мене там захований двохсотграмовий кусень чорного хліба. Добряче зголоднілий, я все-таки його не торкався.
«Ні, хай поки що буде,— казав сам собі.— Хтозна, які ще несподіванки можуть бути попереду. Хай, хай ще полежить…»
Цей шматок хліба і без того додавав мені сил, підбадьорював. Він був мій, тільки мій і більше нічий. Будь-якої хвилини, коли вже несила буде терпіти, я зможу його з’їсти до останньої крихти. Так, до останньої крихти. Але поки що хай лежить цілий, я ще можу потерпіти, ноги ще несуть мене, я при пам’яті, чую людські голоси, навіть можу відрізнити чоловічий голос од жіночого.
І зір мене, дякувати долі, не зраджує. Чітко бачу, що роблять люди навколо мене. Той з лопатою, той з кайлом, а ті з ношами — працюють, хоча з неба сіється дрібний дощик. Треба негайно звільнити дорогу, завалену битою цеглою, якимись уламками.
Я не шукаю схованки від дощу. Іду. Що мені дощ?
Он дибає назустріч старенький чоловічок, худий і зігнутий, а в руках міцно затис… теж шматок хліба. Можливо, багато ротів чекають його з тим кусником.
Хліб…
Останні три роки це слово означало для мене життя. Я не знаю місткішого, значущішого слова.
Припускав дощик, я ступав швидше й дедалі дужче відчував голод, виснаження.
«Ні, вже неможливо терпіти, та й навіщо ця впертість? — гніваюся я сам на себе.— Маю ж хліб, то чому б і не попоїсти, якщо голодний?»
«Їж, їж»,— нашіптував мені голод.
«Ні, ще почекай,— озивався десь у глибині душі інший голос.— Потерпи ще трохи, потерпи».